Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— А підривна машинка, а детонатори? — сказав Роберт Джордан. — А інше спорядження?

— Я кинув усе зі скелі в річку, — сказав Пабло, як і раніше ні на кого не дивлячись. — Але замість тієї машинки можна використати гранати, я все це обміркував.

— Я теж, — сказав Роберт Джордан.

— У вас є що-небудь випити? — втомлено спитав Пабло.

Роберт Джордан простяг йому свою флягу, і він кілька разів швидко ковтнув, потім витер рота рукою.

— Що з тобою коїться? — спитала Пілар.

— Nada, — сказав Пабло, ще раз витираючи рота. — Нічого. Я повернувся.

— А все ж таки що з тобою?

— Нічого. Була хвилина слабкості. Я пішов, а тепер ось повернувся. — Він обернувся до Роберта Джордана. — En el tondo no soy cobarde, — сказав він. — Десь на споді я не боягуз.

Але щось інше, подумав Роберт Джордан. Хай мене чорти вхоплять, якщо ні. Але я радий бачити тебе, сучий сину.

— Мені пощастило роздобути тільки п'ятьох в Еліаса й Алехандро, — мовив Пабло. — Не злазив із коня, відколи поїхав. Вас дев’ятеро, і самі ви нізащо не впоралися б. Я ще вчора збагнув це, коли слухав, як Inglés усе пояснює. Нізащо в світі. На нижньому посту семеро солдатів і капрал. А що, як вони зняли б тривогу чи почали відбиватися? — Тепер він глянув на Роберта Джордана. — Ідучи звідси, я думав, ти сам зрозумієш, що це неможливо, і відмовишся від цього діла. Та потім, як викинув твоє спорядження, то почав міркувати інакше.

— Я радий тебе бачити, — сказав Роберт Джордан. Він підійшов до нього — Ми дамо собі раду гранатами. Все буде гаразд. А про те, що було, — забудьмо.

— Ні,—мовив Пабло. — Для тебе я б нічого не зробив. Ти приніс нам нещастя. Це все через тебе. І Глухий загинув через тебе. Та коли я викинув твоє спорядження, то раптом відчув себе дуже самотнім.

— Щоб ти… — сказала Пілар.

— І тоді я поїхав шукати людей, щоб із цього діла щось вийшло. Я привів найкращих, яких тільки міг знайти. Вони чекають нагорі, бо я хотів спочатку поговорити з вами. Вони гадають, що ватажок — я.

— Ти й справді ватажок, — сказала Пілар. — Якщо хочеш цього.

Пабло зиркнув на неї й нічого не сказав. Потім мовив просто й спокійно:

— Я багато передумав відтоді, як сталося оте з Глухим. І я вирішив: коли вже гинути, то гинути всім разом. Але тебе, Ingles, я ненавиджу за те, що ти нам усе це приніс.

— Але ж, Пабло, — почав Фернандо. Він ще підбирав хлібом м'ясну підливу зі своєї миски, його кишені були напхані гранатами, через плече висів патронташ. — Хіба ти не віриш, що операція завершиться вдало? Позавчора ти казав, що певен цього.

— Дай йому ще м'яса, — злісно сказала Пілар Марії. Потім вона глянула на Пабло, і очі її потеплішали. — Отже, ти повернувся, га?