Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Дай мені ковтнути ще раз із твоєї пляшки, — сказав Пабло Робертові Джордану. — І рушаймо.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ

Вони в темряві піднялися схилом і вийшли з лісу до вузької ущелини. Кожен ніс чималий вантаж, і тому посувались вони повільно. Коні теж ішли з вантажем, притороченим до сідел.

— В разі потреби в'юки можна скинути, — сказала Пілар, коли вони вирушали. — Та якщо нам пощастить усе це зберегти, то буде з чого лаштувати табір на новому місці.

— А де решта боєприпасів? — запитав Роберт Джордан, колй вони приторочували в'юки,

— Ось у цих мішках.

Роберт Джордан ішов, зігнувшись під вагою рюкзака, комірець курки в кишенях якої лежали гранати, впинався йому в шию. Важкий пістолет совався на стегні, кишені штанів віддималися, повні автоматних магазинів. В роті він ще відчував смак кави; в правій руці він ніс свого автомата, а лівою раз у раз відтягував комірець куртки, щоб лямки рюкзака не так різали плечі.

— Ingles, — озвався Пабло, що йшов поряд із ним у темряві.

— Що скажеш?

— Ті люди, яких я привів, гадають, що діло вигорить, бо їх привів сюди я, — сказав Пабло. — То не кажи їм нічого такого, цю могло б порушити їхню впевненість.

— Гаразд, — сказав Роберт Джордан. — Але зробімо так, щоб діло справді вигоріло.

— У них п'ятеро коней, sabes? [124] — ухильно сказав Пабло.

— Добре, — відповів Роберт Джордан. — Коней держатимемо всіх разом.

— Гаразд, — сказав Пабло й більше не озивався.

Навряд чи ти справді твердо ступив на праведний шлях, друже мій Пабло, подумав Роберт Джордан. Навряд. Але те, що ти повернувся, — вже само собою диво. І якщо тебе колись захочуть канонізувати, то, гадаю, це буде неважко зробити.

— Із цими п'ятьма я впораюся з нижнім постом не гірше, ніж це зробив би Глухий, — сказав Пабло. — Ми переріжемо дроти й відійдемо назад, до мосту, як умовилися.

Ми вже обговорили це десять хвилин тому, подумав Роберт Джордан. Цікаво, чому він знову…

— Може, нам пощастить-таки дістатися потім до Гредоса, — сказав Пабло. — Я багато про це думав.

Тобі, мабуть, щойно сяйнула якась геніальна ідея, подумав Роберт Джордан. Ще якесь одкровення. Тільки не повірю я тобі, що ти й мене запрошуєш з собою. Ні, Пабло. Оцьому я вже нізащо не повірю.

Від тої хвилини, як Пабло ввійшов до печери й сказав, що привів із собою ще п'ятьох, Роберт Джордан піднісся духом. Повернення Пабло розвіяло атмосферу трагедії, яка, здавалось, нависла над усією операцією, відколи пішов сніг, і, побачивши Пабло, він хоч і не подумав, що йому знову почало таланити — бо в талан він не вірив, — але відчув, що справа обернулася на краще і тепер можна сподіватися на успіх. Передчуття невдачі зникло, і він відчував тепер, як його сповнює упевненість, ніби повітря, яке повільно накачують у спущену автомобільну камеру. Спершу ніби нічого й не помітно, хоч початок зроблено й насос повільно працює, а гумова камера трішки ворушиться. Так здіймалася в ньому впевненість, ніби морський приплив чи сік, що розходиться по дереву, аж врешті він відчув у собі ті перші ознаки опору всім лихим передчуттям, який часто переростає в справжнє бойове завзяття.