Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Абсолютна, — сказав чоловік із підпухлими очима. — Сама Долорес повідомила нас про це. Вона прийшла сюди, аж сяючи від радісного піднесення — такою щасливою я її ще ніколи не бачив. І голос її звучав так, що ясно було: вона каже щиру правду. Я напишу про це в статті для «Известий». Для мене це одна з найпрекрасніших хвилин цієї війни — коли я слухав натхненний голос, у якому, здавалося, співчуття й глибока правда зливаються в єдине ціле. Вона вся випромінює правду й доброту, як справжня народна свята. Недарма її називають La Pasionaria. [110]

— Запишіть це, — сказав Карков. — Не розповідайте все це мені. Не марнуйте на мене цілі абзаци. Одразу ж ідіть і пишіть.

— Чому ж одразу?

— Я вам раджу не зволікати, — сказав Карков і подивився на нього, а потім відвернувся.

Його співрозмовник постояв ще кілька хвилин на місці, тримаючи чарку з горілкою в руці, захоплений красою того, що недавно бачили його очі, під якими набрякли такі важкі мішки; потім вийшов з кімнати й пішов писати.

Карков підійшов до іншого чоловіка, років сорока восьми, присадкуватого, кремезного, веселого, з ясно-голубими очима, ріденьким русявим волоссям і усміхненими устами під жорсткими, мов щітка, світлими вусиками. На ньому була військова форма. Це був угорець, командир дивізії.

— Ви були тут, коли приходила Долорес? — запитав його Карков.

— Був.

— І про що вона розповідала?

— Ніби фашисти б'ються між собою. Чудово — якщо тільки це правда.

— Тут багато балакають про завтрашній день.

— Неподобство! Всіх журналістів треба розстріляти, а заразом і більшість ваших сьогоднішніх гостей, і в першу чергу цього паскудного німецького інтригана — Ріхарда. І того, хто доручив цьому ярмарковому фіглярові командувати бригадою, треба поставити до стінки. Можливо, й нас із вами теж треба розстріляти. Цілком можливо, — зареготав генерал. — Тільки нікому не підказуйте цієї ідеї.

— Про такі речі я взагалі не люблю балакати, — сказав Карков. — Між іншим, там тепер цей американець, який іноді буває в мене. Знаєте, цей Джордан, що працює з партизанами. Він саме там, де начебто сталося те, про що розповідала Долорес.

— В такому разі він повинен сьогодні вночі прислати донесення про це, — сказав генерал. — Мене туди не пускають, а то б я сам поїхав і розвідав для вас усе. Цей американець працює тепер на Гольца, правда? Ну, то завтра ви ж побачитеся з Гольцом.

— Так, завтра вранці.

— Тільки не навертайтеся йому на очі, поки все не розкрутиться як слід, — мовив генерал. — Він вас, газетярську братію, терпіти не може, так само, як я. А втім, у нього вдача лагідніша.

— А все ж таки, якої ви думки…

— Певно, фашисти провадили маневри, — всміхнувся генерал. — Ось побачите, які маневри влаштує їм завтра Гольц. Хай Гольц докладе до цього рук. Ми з ним непогані маневри влаштували їм під Гвадалахарою.

— Я чув, що ви теж вирушаєте в дорогу, — сказав Карков і всміхнувся.

Генерал раптом розсердився.