Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Мені й тих випадало вбивати, — сказав він. — І ми ще їх убиватимемо. Коли ми підривали поїзди, то вбивали багатьох фалангістів.

— Я хотіла б піти з тобою, коли ти ще раз підриватимеш поїзд, — мовила Марія. — Коли Пілар привела мене сюди, я була трохи несповна розуму. Вона розповідала тобі, яка я була?

— Так. Не треба згадувати про це.

— Я не могла ні думати, ні говорити, тільки весь час плакала. Але є ще одна річ, яку я мушу тобі сказати. Неодмінно мушу. Може, тоді ти не одружишся зі мною. Але, Роберто, якщо ти тоді не захочеш одружитися зі мною, то, може, ми просто будемо завжди разом?

— Я одружуся з тобою.

— Ні. Я зовсім забула про це. Може, тобі не слід одружуватися. Розумієш, можливо, я не зможу народити тобі ні сина, ні дочки, бо Пілар каже, що якби я могла, то це б уже сталося після того, що зі мною робили. Я мусила сказати тобі про це. Ох, не знаю, як я забула про це.

— То пусте, зайчику, — сказав він. — По-перше, може, це й не так. Тільки лікар може сказати напевно. А потім, я взагалі не хочу мати сина чи дочки, поки цей світ такий, як тепер. І всю любов, що в мене є, я віддаю тобі.

— А я хотіла б народити тобі сина чи дочку, — сказала вона йому. — Як же може стати кращим світ, якщо не буде дітей у нас, у тих, хто бореться з фашистами.

— Я кохаю тебе, чуєш? — сказав він. — А тепер час спати, зайчику. Мені треба встати вдосвіта, а тепер розвиднюється дуже рано.

— Отже, це нічого — оте останнє, що я тобі сказала? Ми все-таки можемо побратися?

— Ми вже побралися. Я беру з тобою шлюб у цю мить. Ти моя дружина. А тепер спи, зайчику, часу залишилося зовсім мало.

— А ми справді поберемося? Це не тільки слова?

— Справді.

— Тоді я зараз засну, а якщо прокинуся, то лежатиму й думатиму про це.

— Я теж.

— На добраніч, мужу мій.

— На добраніч, — сказав він. — На добраніч, дружино моя.

За хвилину він почув, як вона дихає, спокійно й рівно, і зрозумів, що вона заснула, і тепер він лежав зовсім тихо, щоб не збудити ЇЇ якимсь рухом. Він думав про все те, чого вона йому не доказала, і ненавидів усією душею, і радів, що вранці він убиватиме.

Але ти не повинен ставитись до цього як до чогось особистого, подумав він. Тільки як забути про це? Я знаю, що й ми робили страшні речі. Але це було тому, що ми були неосвічені й інакше не вміли. А вони роблять усе свідомо й зумисне. Це роблять люди, які засвоїли все те найкраще, що може дати освіта. Цвіт іспанського рицарства. Який це все ж таки народ! Які сучі діти, починаючи від Кортеса, ГІісарро, Менендеса де Авіла й аж до Пабло! І які чудові люди! На світі немає народу кращого за них і гіршого за них. Немає народу великодушнішого й жорстокішого. А хто розуміє його? Не я, бо якби я розумів його, то простив би йому все. Розуміти означає прощати. Ні, це неправда. Прощення завжди перебільшувалося. Прощення — християнська ідея, а Іспанія ніколи не була християнською країною. Вона завжди мала свій власний, особливий культ ідолів у рамках церкви. Otra Virgen mas [109]. Певно, саме тому вони так прагнуть нищити vargens своїх ворогів. Звичайно, це більше стосується іспанських релігійних фанатиків, аніж народу. Народ поступово відійшов від церкви, бо церква завжди спілкувалася з урядом, а уряд завжди був гнилий і продажний. Це єдина країна, якої так і не торкнулася реформація. І от тепер вони розплачуються за свою інквізицію.

Так, тут є над чим замислитися. Є про що поміркувати, забувши про тривоги, пов'язані з роботою. І це корисніше, ніж вигадувати. Господи, скільки ж він навигадував сьогодні! І Пілар теж вигадувала цілісінький день. Авжеж, вигадувала! А що, як їх навіть повбивають завтра? Яке це має значення, якщо тільки їм пощастить вчасно підірвати міст? Це єдине, що їм завтра треба буде зробити.