Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Оце правда, — сказав Роберт Джордан. — Але тобі ще багато років можна про це не думати.

— Ні. Вона сказала, що наші жінки мусять завжди пам'ятати про це, бо воно може настати раптово. Вона сказала, що колись була така сама струнка, як я, але в той час жінки не робили гімнастики. Вона сказала мені, яку гімнастику я мушу робити, і сказала, що не можна їсти забагато і чого не можна їсти взагалі. Тільки я забула, треба буде ще раз розпитати.

— Картоплі.

— Так, картоплі й нічого смаженого, а коли я їй розповіла, що мені болить, вона сказала, щоб я тобі не розповідала, мовляв, треба потерпіти й нічим цього не виказувати. Але я тобі розповіла, бо я ніколи ні в чому не хочу тобі брехати, а крім того, я боялася, що ти подумаєш, ніби я не можу втішатися з тобою і що те, що було там, нагорі, насправді було зовсім не так.

— Ти добре зробила, що розповіла мені.

— Справді? Бо мені соромно, і я ладна робити для тебе все, що ти забажаєш. Пілар навчила мене різних речей, які можна робити для чоловіка.

— Робити нічого не треба. Те, що в нас є,— це наше спільне, і ми разом будемо його берегти. Мені добре і так, коли я лежу поряд з тобою, й торкаюся тебе, і знаю, що це правда, що ти тут, а коли ти знову зможеш, ми матимемо все.

— Хіба в тебе немає ніяких бажань, що їх я могла б задовольнити? Вона мені це теж пояснила.

— Ні. У нас завжди будуть спільні бажання. Як ми чогось хотітимемо, то тільки разом. Ніяких своїх особистих бажань у мене не буде…

— Я дуже рада. Але пам’ятай: я завжди зроблю все, що ти забажаєш. Тільки ти мусиш сам мені казати, бо я зовсім невчена, і багато чого з того, що Пілар мені розповідала, я добре не збагнула. Мені було соромно питати, а вона така розумна й знає так багато.

— Зайчику, — сказав він. — Ти просто чудо.

— Qué va, — сказала вона. — Але це нелегка справа — навчитися всього, що мусить знати дружина, в той самий день, коли згортають табір і готуються до бою, а другий бій уже точиться поблизу. Тим-то якщо я в чомусь дуже схиблю, ти скажеш мені про це, бо я тебе кохаю. Може, я не все як треба запам'ятала: багато з того, що вона мені казала, було дуже мудре.

— А що вона-тобі ще казала?

— Pues, так багато, що всього вже не можу згадати. Вона сказала — як я знову почну думати про те, що зі мною зробили, то я можу розповісти тобі про це, бо ти добра людина і все розумієш. Але краще, мовляв, про це ніколи не згадувати, хіба що воно знову почне мучити мене, як було раніше. А якщо я розповім тобі, то, може, мені полегшає.

— А воно мучите тебе тепер?

— Ні. Відколи я з тобою, мені здається, що цього взагалі не було. Тільки батька й матір я не можу забути. Але їх я не забуду ніколи. І я хотіла б розповісти тобі все, що ти мусиш знати, щоб твоя гордість не страждала, якщо я справді стану твоєю дружиною. Я не скорилася жодного разу. Я весь час пручалася щосили, і подужати мене вони могли тільки вдвох чи втрьох. Один сідав мені на голову й тримав мене. Я кажу це, щоб утішити твою гордість.

— Моя гордість — це ти сама. Не розповідай мені про це.

— Ні, я кажу про ту гордість, яку чоловік мусить відчувати за свою дружину. І ще одне. Мій батько був мер нашого містечка й шанована людина. Моя мати була шанована жінка й добра католичка, і її розстріляли разом з батьком за політичні погляди батька, бо він був республіканець. їх розстріляли в мене перед очима, і мій батько крикнув: «Viva la Repûblica!» [106] — коли вони поставили його під стіну різниці в нашому містечку.

Моя мати, яку теж поставили під стіну, сказала: «Хай живе мій чоловік, мер цього міста!» Я сподівалася, що мене теж розстріляють, і хотіла сказати: «Viva la Kepüblica у vtvan mis padres!» [107] — але мене не розстріляли, а почали робити зі мною оте.

Слухай. Я розповім тобі ще про одну річ, бо й це стосується нас із тобою. Після розстрілу під стіною matadero вони взяли нас усіх — родичів розстріляних, які все бачили, але залишилися живі,— і повели стрімким схилом угору, на головний майдан містечка. Майже всі плакали, але були й такі, що наче закам'яніли, і сльози в них висохли. Я теж не могла плакати. Я не помічала нічого довкола себе, бо перед очима в мене весь час стояли батько й мати — такі, як вони були перед розстрілом, і я чула материні слова: «Хай живе мій чоловік, мер цього міста!» — вони дзвеніли у мене в голові, як крик, що ніколи не втихне. Мати не була республіканка й не хотіла сказати «Viva la Repûblica», вона сказала тільки «Viva» моєму батькові, що лежав там, на землі, долілиць біля її ніг.