Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Так, я теж. Тепер уже й про мене почали ляпати язиками. Як про всіх нас. От бісові плетуни! Хоч би один чоловік знайшовся, що вміє тримати язика за зубами. Він міг би врятувати цю країну, якби тільки сам вірив у свою силу.

— Ваш приятель Прієто вміє тримати язика за зубами.

— Але він не вірить у те, що можна перемогти. А як перемогти без віри в народ?

— Ваша правда, — сказав Карков. — Ну, я йду спати.

Він вийшов із задимленої, гомінкої кімнати до спальні, сів на ліжко й скинув чоботи. Гамір голосів долинав і сюди, і, щоб заглушити його, він замкнув двері й розчинив вікно. Роздягатися не став, бо о другій мав виїхати через Кольменар, Серседу й Навасерраду на фронт, де Гольц на світанку розпочинав наступ.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Була друга година ночі, коли Пілар збудила Роберта Джордана. Відчувши на собі її руку, він у першу мить подумав, що це Марія, присунувся до неї й сказав: «Зайчику». Але велика рука Пілар поторсала його за плече, і він прокинувся відразу й остаточно, стиснув руків'я револьвера, що лежав коло його голого стегна, і весь напружився, наче в ньому самому звели курок.

У темряві він упізнав Пілар, і, подивившись на циферблат свого годинника, де обидві стрілки світилися вгорі, близько одна біля одної, побачив, що тільки друга година, й спитав:

— Що сталося, Пілар?

— Пабло втік, — відповіла вона.

Роберт Джордан натяг штани й сандалі. Марія не прокинулася.

— Коли? — спитав він.

— З годину тому,

— Ну й далі що?

— Він забрав щось із твоїх речей, — нещасним голосом сказала жінка.

— Що саме?

— Я не знаю, — відповіла вона. — Піди подивися сам.

Вони рушили в темряві до входу в печеру, пірнули, зігнувшись, під попону й увійшли досередини. Роберт Джордан ішов за жінкою, вдихаючи важке повітря із запахом холодного попелу й поснулих чоловіків, і світив електричним ліхтариком, щоб не наткнутися на тих, що лежали на долівці. Ансельмо прокинувся й сказав:

— Вже час?

— Ні,— прошепотів Роберт Джордан. — Спи, друже.