Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

Але те, що вона сказала, вона сказала дуже голосно, майже вигукнула. І тоді вони вистрелили в неї, й вона впала. Я хотіла вирватися й підбігти до неї, але не змогла, бо ми всі були зв'язані. Розстрілювали їх guardia civiles, і вони ладні були розстріляти й решту, але фалангісти погнали нас схилом угору, a guardia civiles залишились на місці — стояли, спершись на свої гвинтівки, над тілами, що лежали під стіною. Ми всі, дівчата й жінки, були зв'язані за руки в ряд, і нас погнали вулицями вгору, на майдан, і на тому майдані наказали зупинитися перед перукарнею, яка стояла навпроти ратуші.

Потім ті двоє, що нас вели, оглянули нас, і один із них сказав: «Ось дочка мера», — а другий сказав: «З неї й почнемо».

Вони перерізали мотузку, якою я була зв'язана за руки з двома іншими жінками, і один із тих двох сказав: «Зв'яжіть отих знову разом», — а потім вони потягли мене за руки, вштовхнули до перукарні, підняли, посадили в крісло й притиснули до спинки.

Я побачила в дзеркалі своє обличчя й обличчя тих, що держали мене, і ще трьох позаду, але жодне з цих облич не було мені знайоме. В дзеркалі я бачила й себе, і їх, але вони бачили тільки мене. Це було так, наче сидиш у кріслі зубного лікаря, а навколо тебе багато зубних лікарів, і всі вони божевільні. Я насилу впізнала своє обличчя — настільки горе змінило його, але я дивилася на себе й розуміла, що це я. Моє горе було таке велике, що я не відчувала страху і взагалі нічого, крім горя, не відчувала.

Тоді я носила коси, і от я побачила в дзеркалі, як перший фалангіст узяв мене за одну косу й смикнув її так, що, хоч яке велике було моє горе, мені заболіло, а потім відрізав її бритвою коло самої голови. І я побачила себе в дзеркалі з однією косою, а на місці другої стирчав вихорець. Потім він одрізав і другу косу, тільки не смикаючи, а бритва зачепила мені вухо, і я побачила кров. Ось помацай, тут шрам, бачиш?

— Так. Може, краще не говорити про це?

— Ні. Нічого. Я не розповідатиму тобі про найгірше. Отож він одрізав мені бритвою обидві коси, і всі вони засміялися. Я навіть не відчувала болю від урізаного вуха; двоє тримали мене, а він став переді мною, шмагнув мене косами по обличчю й сказав: «Отак ми постригаємо в червоні черниці! Тепер ти знатимеш, як єднатися з братами-пролетарями, ти, наречена червоного Христа!»

І він знов шмагнув мене раз і другий по обличчю моїми ж косами, а потім запхнув їх мені в рот замість кляпа й туго обв'язав навколо шиї, а ті двоє, що тримали мене, весь час сміялися.

І всі, хто дивився на це, сміялись теж. І коли я побачила в дзеркалі, що вони сміються, я заплакала вперше за весь час, бо після розстрілу моїх батьків усе в мені скам'яніло і я не могла плакати.

Потім той, що заткнув мені рота, почав стригти мене машинкою спочатку від лоба до потилиці, потім маківку, потім за вухами і всю голову, і ті двоє держали мене так, що я все бачила в дзеркалі, й не вірила власним очам, і плакала, плакала, але не могла одірвати очей від страшного обличчя з розтуленим ротом, у який були запхнуті відрізані коси, і від голови, що оголювалась під машинкою.

Достригши мене, він узяв пляшечку з йодом із полиці перукаря (перукаря вони теж убили — за те, що він був членом профспілки, і він лежав на порозі, і мене перенесли через нього, коли тягли з вулиці) і, вмочивши в йод скляну затичку, доторкнувся нею до порізаного вуха, і цей легкий біль дійшов до мене крізь усе моє горе й весь мій жах.

Потім він став переді мною й написав йодом мені на лобі літери U.Н.Р.[108], і малював він їх повільно й старанно, як художник. Я все це бачила в дзеркалі, але більше вже не плакала, бо серце моє закам'яніло від думки про батька й матір, і я зрозуміла, що все, що зі мною роблять, проти того — ніщо.

Скінчивши малювати ті літери, фалангіст відступив на крок назад і помилувався своєю роботою, а потім поставив пляшечку з йодом на місце, взяв машинку й сказав: «Давайте другу!» Тоді мене потягли з перукарні, міцно тримаючи за руки, і на порозі я спіткнулася об перукаря, що все лежав там горілиць, і обличчя в нього було землисте, і тут ми мало не зіткнулися з Консепсьйон Грасія, моєю найкращою подругою, яку двоє інших тягли досередини. Вона спочатку не впізнала мене, а потім упізнала й закричала, і я весь час чула її крик, поки мене тягли через майдан, і в двері, і по сходах ратуші, до кабінету мого батька, де мене кинули на диван. І там вони й зробили зі мною оте.

— Зайчику мій, — мовив Роберт Джордан і пригорнув її до себе так міцно й так ніжно, як тільки міг. Але в ту мить він ненавидів так, як тільки може ненавидіти людина. — Не будемо більше говорити про це. Не розповідай мені більше нічого, бо мене душить ненависть.

Вона лежала в його обіймах, холодна й нерухома, і трохи згодом сказала:

— Гаразд. Я більше ніколи не розповідатиму тобі про це. Але це лихі люди, і якби я могла, то радо вбила б багатьох. Та я сказала це тобі, тільки щоб не страждала твоя гордість, якщо я стану твоєю дружиною. Щоб ти все зрозумів.

— Це добре, що ти розповіла мені,— відповів він. — Бо завтра, якщо нам пощастить, ми багатьох переб'ємо.

— А там будуть фалангісти? Все це робили вони.

— Фалангісти не б'ються, — похмуро сказав він. — Вони вбивають у тилу.

— А тих ніяк не можна вбити? Я б дуже хотіла.