Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Іди спати, Пілар, — лагідно сказав він їй. — Іди спати.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Нагір'я утримували фашисти. Далі лежала долина, можна сказати, нічия, коли не рахувати фашистського поста, що містився на фермі з укріпленими надвірними будовами й повіткою. Пробираючись потемки до Гольца з донесенням Роберта Джордана, Андрес дав великого гака, щоб обминути цей пост. Він знав, що там тягся дріт до спускового гачка гвинтівки, і він розшукав його в темряві, переступив і пішов далі берегом струмка попід тополями, листя яких шелестіло на нічному вітрі. На фермі, де був фашистський пост, закукурікав півень, і, йдучи понад струмком, Андрес озирнувся і побачив між деревами смужку світла в одному вікні ферми, біля самісінького підвіконня. Ніч була тиха й погожа; він звернув у бік від струмка й пішов через луку.

На луці ось уже майже рік, ще від липневих боїв, стояли чотири стіжки сіна. Ніхто їх не забирав, час минав, вони осіли, а сіно зовсім зогнило.

Переступивши через дріт, напнутий між двома стіжками, Андрес пожалкував, що пропало стільки сіна. А втім, республіканцям довелося б тягати сіно вгору крутим схилом Гвадаррами, що здіймався за лукою, а фашистам воно, певно, не потрібне, подумав він.

У них і сіна, і хліба вдосталь. У них усього вдосталь, подумав він. Але завтра вранці ми їм дамо доброго чосу. Завтра вранці ми відплатимо їм за Сордо. Які звірі! Але завтра вранці на дорозі аж закуриться.

Йому хотілося швидше донести пакет і повернутися в табір до нападу на пости. Чи хотів він цього насправді, чи тільки прикидався? Він пам'ятав те почуття полегкості, що охопило його, Коли Ingles сказав, що доручає йому доправити пакет. Доти він спокійно чекав ранку. Це треба було зробити. Він сам голосував за це, і він був готовий на все. Загибель загону Сордо вразила його. Та, зрештою, це спіткало Сордо, а не їх. А вони зроблять усе, що мають зробити.

Проте коли Ingles пояснював йому завдання, він відчував те саме, що відчував ще хлопчиком, як прокидався вранці в день сільського свята й чув, що періщить дощ, а отже, буде надто мокро і дрочити биків на майдані не будуть.

Хлопчиком він любив ті ігрища з биками й не міг дочекатися того дня і тієї хвилини, коли вибіжить на майдан, залитий гарячим сонцем, запорошений, обставлений кругом возами, щоб не було проходу на вулиці і щоб на загороджений майдан можна було випустити бика, — вибіжить на майдан і побачить, як бик, упираючися всіма чотирма ногами, заковзає на помості, тільки-но відчинять двері клітки й потягнуть його надвір. Схвильований і захоплений, але й спітнілий від страху, він чекав тієї хвилини, коли почує стукіт рогів об дерев'яну клітку, а потім побачить і самого бика, побачить, як той, упираючись ратицями, сповзає з помосту на майдан, високо задерши голову, роздимаючи ніздрі, стрижучи вухами, — чорна шкура припала пилюкою, на боках підсохлі бабляки, — побачить його широко розставлені очі, що й не моргнуть під розложистими рогами, гладенькими й твердими, як деревинки, відшліфовані прибережним піском, із гострими кінцями, — такими гострими, що аж у серці холоне, коли дивишся на них.

Цілий рік він чекав тієї хвилини, коли бик стане на майдані й можна буде стежити за його очима — кого він уподобає, на кого кинеться, раптом зірвавшись вистрибом, по-котячому, низько опустивши голову, наставивши роги, — стежити так напружено, що аж серце завмирає. Хлопчаком він чекав тієї хвилини цілий рік; але почуття, що охопило його, коли Ingles сказав, що йому доведеться піти з пакетом, було таке саме, як тоді, коли він, прокидаючись, із полегкістю чув, як дощ періщить по черепиці, по кам'яній стіні і по калюжах на незабрукованій сільській вулиці.

Він завжди сміливо зустрічав бика на цих селянських сареа, не поступаючись відвагою нікому з їхнього села чи з сусідніх сіл, і він нізащо в світі не пропустив би такої лагоди, хоч на сареа в інші села не ходив. Він умів спокійно вичікувати, коли бик кидався, і лише в останню мить стрибав убік. Він вимахував мішком перед самісінькою мордою бика, щоб відвернути його увагу, коли бик збивав кого-небудь з ніг, і не раз хапав його за роги, не даючи простромити того, хто впав, і відтягав за роги вбік, бив, копав ногами в морду, аж поки бик полишав поваленого й кидався на іншого.

Він хапав бика за хвіст і відтягував його від лежачого, тягнув його щосили, викручуючи хвоста. Якось він загнув хвоста правою рукою, а лівою спромігся вхопитися за ріг, і, коли бик підвів голову й кинувся на нього, він побіг, задкуючи, крутячись разом із биком, держачи його однією рукою за хвіст, другою за ріг і зрештою весь натовп обпав бика й заколов його ножами. В цій пилюзі, спекоті, в гаморі, в суміші запахів вина, бичачого й людського поту, він завжди одним з перших кидався на бика, і добре запам'ятав те відчуття, коли бик борсався, хвицався під ним, а він лежав упоперек загривка, затиснувши одін ріг у згині руки, а другий стискаючи пальцями; бик борсався під ним, він звивався усім тілом, відчуваючи, що ліва рука ось-ось викрутиться в плечі, і, лежачи на гарячому, запилюженому, жорсткому клубку рвучких м'язів, що сіпалися безперестану, вп'явшись зубами в бичаче вухо, він знову й знову вганяв ножа в тугу, вигнуту шию, і на кулак йому бив гарячий струмінь крові, а він усією своєю вагою навалювався на крутий загривок і штрикав, штрикав ножем у шию.

Коли він уперше вп'явся зубами у вухо, відчуваючи, як від страшного напруження німіють щелепи й шия, його потім узяли на сміх. Але в тому сміхові була повага. І відтоді він робив це щоразу. Односельці прозвали його Вільяконехоським Бульдогом і казали жартома, що він їсть биків живцем. Але вони завжди очікували того дня, щоб подивитись, як він ухопить бика зубами за вухо, і він знав наперед, що кожного разу буде так: спершу бик вийде з клітки, потім кинеться на когось, а потім, коли всі загукають, що час убивати, він протовпиться крізь юрбу й одним стрибком скочить до бика. Потім, коли все скінчиться і прирізаний бик затихне під людьми, що наваляться на нього, він підведеться й піде геть, соромлячись, що кусав бика за вухо, і водночас безмежно гордий за себе. Він піде, пробираючись поміж возами, мити руки біля кам'яного фонтана, і чоловіки ляскатимуть його по спині, й простягатимуть йому бурдюки, й гукатимуть: «Слава Бульдогові! Хай живе твоя мати!» Або казатимуть: «Ну й зух! Адже він щороку таке робить!»

Андрес і соромився тоді, і почував себе якимсь спустошеним, і був гордий і щасливий; і він намагався швидше спекатись усіх, і вимити руки, і правицю мив аж до плеча, й ножа відмивав, а потім брав у когось бурдюк і прополіскував рота, щоб до наступного року забути смак бичачого вуха. І він випльовував вино на кам'яні плити майдану, а тоді високо піднімав бурдюк і пускав собі прямісінько в горло цівку вина.

Все це так. Його називали Вільяконехоським Бульдогом, і він нізащо не пропустив би нагоди подрочити бика у себе в селі. І все ж він пам'ятав, що немає почуття приємнішого за те, коли чуєш шум дощу й знаєш, що тобі не доведеться робити цього.

Але я мушу вчасно повернутися, сказав він сам до себе. Певна річ, я повинен вчасно повернутися і встигнути на те діло вартовими й з мостом. Там мій рідний брат Еладіо, там Ансельмо, Прімітіво, Фернандо, Агустін, Рафаель, хоч цей, звісно, небагато чого вартий, дві жінки, Пабло й Ingles, хоч Ingles не рахується, бо він чужинець і діє за наказом. Вони всі братимуть участь у цьому ділі. І не можна, щоб через оцей пакет мене обминуло таке випробування. Мені треба якнайшвидше донести цього пакета і встигнути повернутися до нападу на пости. Було б просто ганебно пропустити таке діло через оцей пакет. Все ясно, думати нічого. А крім того, похопився він, як похоплюється людина, згадавши раптом приємний бік якоїсь справи, що доти здавалась їй тільки обтяжливою, — крім того, я радо вколошкаю кількох фашистів. Ми вже давно їх не вбивали. Завтра в нас буде справжнє діло. Завтра ми не сидітимемо згорнувши руки. Завтрашній день ми проживемо недаремно. Тож нехай він скоріше настане, завтрашній день, і нехай я буду там, разом з усіма.

Саме в цю хвилину, коли він, продираючись крізь високий дрік, піднімався крутим схилом до республіканських позицій, у нього з-під ніг, залопотівши в темряві крильми, вилетіла куріпка, і йому з ляку перехопило віддих. Це з несподіванки, подумав він. І як це вони можуть так прудко лопотіти крильми? Вона, певно, сиділа на яйцях. А я мало не наступив на гніздо. Якби не війна, прив'язати б хусточку до куща, а вдень, повертаючись, розшукати те гніздо, забрати яйця, підсипати вдома квочку, і в нас були б маленькі куріпки на подвір'ї, і я б доглядав їх, а коли підростуть, держав би їх на ваби. А очей я б їм не виколював, вони ж приручені. А може, вони відлетіли б? Можливо. Ні, певно, їх довелося б таки осліпити. Але як сам виростиш, не дуже приємно таке робити. Коли держати їх на ваби, можно ще підрізати крила чи прив'язати за ніжку.

Якби не війна, я б пішов з Еладіо ловити раків он у тому струмку біля фашистського поста. Одного разу ми з ним за ніч наловили там з півсотні. Якщо після отого діла з мостом нам доведеться відійти до Сьєрра-де-Гредос, там є добрі річки, де і форель водиться, і раки. От би відійти до Гредоса, подумав він. Улітку в Гредосі добре, та й восени теж, але взимку там страшна холоднеча. А втім, може, до зими ми виграємо війну.

Якби наш батько не був республіканцем, ми з Еладіо служили б у фашистському війську, а у фашистського солдата які турботи? Виконуй накази, живи або гинь, одне слово, як буде, так і буде. Коритися владі легше, ніж воювати з нею.

Але партизанська війна — справа відповідальна. Якщо ти людина турботлива, то турбуватися тобі є про що. Еладіо думає більше, ніж я. І він турбується. А я вірю в нашу справу, і я нічим не турбуюся. Але відповідальність у нас велика.