Розділ «ЧОЛОВІКИ БЕЗ ЖІНОК КНИГА ОПОВІДАНЬ»

— Зовсім ні.

— Ви допилися до білої гарячки.

— Ні.— Вільям Кембл обмотав голову простиралом. — Любе простиральце, — сказав він і легенько дихнув крізь нього. — Гарнюнє простиральце. Ти ж мене любиш, простиральце, га? І все це входить у плату за номер. Як ото в Японії… Ні,— сказав він. — Слухайте, Біллі, любий Пролазо Біллі, я маю для вас один сюрприз. Я не п'яний. Я наштриканий по самісіньке нікуди.

— Не може бути, — сказав містер Тернер.

— Ось погляньте. — Кембл закотив під простиралом рукав піжами й висунув назовні праву руку. — Погляньте сюди.

Усе передпліччя, від зап'ястка до ліктя, було в синюватих кружальцях з темними проколинами посередині. Ті кружальця майже зливались одне з одним.

— Це новий спосіб, — сказав Кембл. — А п'ю я тепер лише вряди-годи, щоб витурити за двері свого звіра.

— І від цього виліковують, — сказав Пролаза Біллі Тернер.

— Ні,— заперечив Кембл. — Ні від чого вони не виліковують.

— Не можна так занепадати духом, Біллі,— сказав Тернер. Він сів на ліжко.

— Обережно, тут моє простиральце, — попередив Кембл.

— У вашому віці не можна занепадати духом і труїти себе тим зіллям, хоч би яке лихо вас спіткало.

— Закон забороняє. Ви це хотіли сказати?

— Ні, я хотів сказати, що треба перебороти себе.

Кембл пестливо торкався простирала устами і язиком.

— Любе простиральце, — сказав він. — Я можу його цілувати й водночас дивитися крізь нього.

— Та годі вам з тим простиральцем! Не можна так себе труїти, Біллі.

Вільям Кембл заплющив очі. До горла йому підступила легка нудота. Він знав, що ця нудота посилюватиметься і не відпустить його, аж поки проти неї щось не вдіяти. Отоді він і запропонував містерові Тернеру випити. Містер Тернер відмовився. Вільям Кембл хильнув із пляшки. То була тимчасова полегкість. Містер Тернер мовчки стежив за ним. Містер Тернер пробув у цій кімнаті набагато довше, ніж міг собі дозволити, — на нього чекало стільки справ, — однак, день у день спілкуючись із людьми, що вдавалися до наркотиків, він знав, який то жах, та й до Вільяма Кембла ставився дуже прихильно й не хотів отак його покинути. Він щиро жалів Кембла і вірив, що його можна вилікувати. Він знав, що в Канзас-Сіті добре лікують. Але йому треба було йти.

— Слухайте, Біллі,—озвався Кембл. — Я маю щось вам сказати. Вас звуть Пролаза Біллі. Це тому, що ви скрізь пролазите. Мене звуть просто Біллі. Тому, що я нікуди не вмію пролізти. Не вмію я пролазити, Біллі. От не вмію, і край. І мене завжди хапають за комір. Щоразу, як спробую, хапають за комір. — Він заплющив очі.— Не вмію я пролазити, Біллі. Це страшна річ, коли нікуди не пролізеш.

— Так, — сказав Пролаза Біллі Тернер.