Розділ «ЧОЛОВІКИ БЕЗ ЖІНОК КНИГА ОПОВІДАНЬ»

— Я така рада, що ви американці. З американців виходять найкращі чоловіки, — казала вона. — Ви знаєте, через це ми й виїхали з Європи. У Веве моя донька закохалася. — Вона трохи помовчала. — Вони кохали одне одного просто-таки шалено. — Вона знов помовчала. — Певне ж, я забрала її звідти.

— І вона вже забула його? — спитала дружина.

— Та, мабуть, ні,— відказала американка. — Вона й досі нічого не їсть і майже не спить ночами. Я роблю все, що тільки можу, але її ніщо не цікавить. Вона до всього збайдужіла. Але не могла ж я дозволити, щоб вона вийшла заміж за чужинця. — Вона на мить замовкла, а тоді додала — Колись один мій добрий знайомий казав мені: «Жоден чужинець не може бути хорошим чоловіком для американки».

— Еге ж, — мовила дружина. — Звичайно, не може.

Американка похвалила дорожнє пальто моєї дружини, і виявилося, що й вона ось уже двадцять років замовляє одяг у тому самому maison de couture[82] на вулиці Сент-Оноре. Вони там мають її мірку, і знайома vendeuse[83], що знає її смак, підбирає для неї сукні, а тоді їх надсилають в Америку. Ті пакунки прибувають на пошту, що недалеко від її дому в Нью-Йорку, там їх розпаковують і оцінюють, але митні податки завжди помірні, бо сукні ті зовсім прості на вигляд, без золотого шитва чи якихось оздоб, і ніколи не скажеш, що вони дорогі. Перед теперішньою vendeuse— її звуть Тереза — була ще одна, Амелі. Тільки оці дві й були за всі двадцять років. A couturier[84] весь час той самий. Зате ціни підскочили, А втім, за нинішнього курсу долара різниця майже не помітна. Тепер вони мають і доньчину мірку. Дівчинка вже зовсім доросла, і навряд щоб її виміри ще змінювались.

Поїзд уже йшов околицями Парижа. Передміські укріплення були зрівняні з землею, але трава ще не виросла. На запасних коліях стояло безліч вагонів: коричневі дерев'яні вагони-ресторани й коричневі дерев'яні спальні вагони, що о п'ятій пополудні мали вирушити до Італії,— якщо той поїзд і тепер відходив о п'ятій, — на них були таблички «Париж — Рим»; і приміські вагони з лавками на дахах, що в певні години дня були переповнені і всередині, і нагорі,— якщо й тепер так велося, — а за ними мигтіли білі стіни будинків та незліченні вікна. І все те було свіже, наче перед сніданком.

— З американців виходять найкращі чоловіки, — говорила американка до моєї дружини. Я знімав з полиці валізи. — Виходити заміж треба тільки за американців.

— А ви давно виїхали з Веве? — спитала дружина.

— Восени буде два роки. Оце ж бачите, якраз їй я і везу цю канарку.

— Той коханий вашої дочки був швейцарець?

— Так, — сказала американка. — Він з порядної родини. Учився на інженера. Там, у Веве, вони й познайомились. Усе, було, ходили разом.

— Я знаю Веве, — сказала дружина. — Ми провели там свій медовий місяць.

— Що ви кажете? Певно, то було чудово. Я, звісно, й гадки не мала, що вона в нього закохається.

— Місця там прегарні,— сказала дружина.

— Атож, — погодилась американка. — Правда, гарні? Де ви там жили?

— У «Трьох коронах», — відповіла дружина,

— О, це дуже пристойний готель, — сказала американка.

— Так, — відказала дружина. — Ми мали чудову кімнату, і краєвид восени був чарівний.

— Ви були там восени?

— Так, — відказала дружина.