Розділ «ЧОЛОВІКИ БЕЗ ЖІНОК КНИГА ОПОВІДАНЬ»

— Ти не збереш публіки, — відказав Ретана. — Їй давай тільки Літрі, Рубіто й Ля Toppe. Ото хлопці путящі.

— Люди прийдуть подивитися й на мене, — з надією сказав Мануель.

— Ні, не прийдуть. Вони вже й не пам'ятають, що такий був.

— Я маю що показати, — не відступався Мануель.

— Пропоную тобі вихід завтра ввечері,— сказав Ретана. — Можеш виступити після клоунади разом з молодим Ернандесом і вбити двох новільйо.

— Чиї новільйо? — спитав Мануель.

— Не знаю. Будь-які з тих, що є в загонах. Ті, яких ветеринари не допускають до денних корид.

— Не люблю заміняти інших, — знову сказав Мануель.

— Ну, то як знаєш, — сказав Ретана.

Він схилився над паперами. Його це більше не обходило. Співчуття, що на мить зринуло в ньому на згадку про давні дні, розвіялось. Він залюбки взяв би Мануеля замість Ларіти, бо це коштувало б дешевше. А втім, так само дешево він міг узяти й інших. Звісно, хотілося б допомогти йому. Та, зрештою, він дав Мануелеві нагоду. Тепер нехай сам вирішує.

— Скільки ви мені заплатите? — спитав Мануель. Він усе ще тішив себе думкою, що відмовиться. Але знав, що відмовитись не може.

— Двісті п'ятдесят песет, — сказав Ретана. Він думав дати п'ятсот, та з уст мимохіть вихопилося «двісті п'ятдесят».

— Вільяльті ви платите по сім тисяч, — сказав Мануель.

— Ти ж не Вільяльта, — відказав Ретана.

— Знаю, — сказав Мануель.

— Він збирає публіку, Маноло, — пояснив Ретана.

— Атож, — сказав Мануель. Він підвівся. — Дайте мені триста, Ретана.

— Гаразд, — погодився Ретана й витяг з шухляди аркуш паперу.

— А зараз дасте півсотні? — спитав Мануель.

— Авжеж, — відказав Ретана. Він дістав з гаманця банкноту в п'ятдесят песет і, розгорнувши, поклав на стіл.