Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

Ми вийшли на площу й пішли під аркадою до кафе «Ірунья» пити каву. Кон сказав, що зайде до перукарні поголитися.

— Послухай, — сказав мені Білл. — Я маю шанси на виграш?

— Погані. Вони ще ніколи не прибували вчасно. Якщо вони не одержали грошей, то сьогодні, звісно, не приїдуть.

Я сам пошкодував, тільки-но розтулив рота. Але й попустити йому не міг. Хлопець він начебто непоганий, та звідки в нього такі точні відомості? Адже Брет з Майклом домовлялися з нами.

Я побачив, як Кон перетинає площу.

— Он він повертається.

— Нехай він не зазнається. І облишить свої єврейські штучки.

— Перукарня зачинена, — сказав Кон. — Аж до четвертої.

Ми пили каву в кафе «Ірунья», сидячи в затінку аркади в зручних плетених кріслах, і дивилися на простору площу. Потім Білл пішов писати листи, а Кон — до перукарні. Вона ще була зачинена, тож він вирішив піти до готелю прийняти ванну, а я посидів ще трошки на терасі кафе, а тоді пішов прогулятися. Було дуже жарко, але я тримався тінистого боку вулиць. Я побував і на ринку, і в кварталі за ним, радіючи, що знов опинився в цьому місті. Зайшовши до ayuntamiento [52], я розшукав старого, який щороку замовляв для мене квитки на бій биків, і впевнився, що він одержав мій грошовий переказ із Парижа і поновив абонемент. Старий цей працював архіваріусом, і всі архіви міста зберігалися в його конторі. А втім, моєї оповіді це не стосується. Його контора містилася за двома дверима — великими дубовими й меншими, оббитими зеленим сукном, і коли я пішов, залишив-щи його серед архівів, за якими не видно було стін, і зачинив за собою перші та другі двері, й вийшов на вулицю, швейцар зупинив мене, щоб почистити мені піджак.

— Певно, ви їхали машиною, — сказав він.

Комір і плечі були сірі від пилюки.

— Так, з Байонни.

— Еге ж, — мовив він. — Я відразу побачив, що машиною. Бач, як запорошилися.

Я дав йому дві мідні монети.

В кінці вулиці стояв собор, і я попрямував до нього. Коли я вперше побачив його, то фасад видався мені непоказним, але тепер він мені сподобався. Я ввійшов. Усередині було млисто й темно, колони зникали у височині, й люди молилися, й пахло ладаном, й око тішили високі вітражі. Я вклякнув і почав молитися, й помолився за всіх, кого міг згадати, — за Брет, за Майкла, за Білла, за Роберта Кона, й за себе, й за всіх матадорів поіменно, тих, кого любив, і за решту всіх гуртом, потім я знову помолився за себе, і, поки я молився за себе, мене почала брати дрімота, тож я помолився, щоб корида була гарна, і щоб фієста була весела, і щоб риба ловилася. Я поміркував, про що б іще помолитись, і мені спало на думку, що непогано б мати трохи грошей, тож я помолився за те, щоб розбагатіти, а потім почав думати, як же його можна розбагатіти, і, міркуючи про багатство, згадав графа й подумав, де він тепер, і пошкодував, що не бачив його після того вечора на Монмартрі, й спробував пригадати смішну історію, яку розповіла мені про нього Брет, а що я весь час стояв навколішки, упершися лобом у дерев'яну спинку лави, і вважав, що молюся, то, мені стало трошки соромно, і я пошкодував, що з мене такий кепський католик, але тут-таки вирішив, що зарадити цьому не зможу, принаймні тієї хвилини, а може, й ніколи, хоча все-таки це велика віра й добре було б перейнятися нею по-справжньому, — може, наступного разу, нарешті, переймуся; а потім я стояв під пекучим сонцем на паперті собору, і великий, вказівний та середній пальці моєї правої руки були ще вологі,'і я відчував, як вони висихають на сонці. Сонце палило нещадно, я перейшов площу попід будинками й повернувся завулками до готелю.

За вечерею ми побачили, що Роберт Кон прийняв ванну, поголився, постригся, вимив волосся запашним шампунем і чимось намастив його, щоб не куйовдилося. Він хвилювався, але я не мав наміру заспокоювати його. Поїзд із Сан-Себастьяна прибував о дев'ятій, і Брет з Майклом могли приїхати лише цим поїздом. За двадцять хвилин до дев'ятої, коли ми ще не з'їли й половини вечері, Роберт Кон підвівся з-за столу й сказав, що йде на вокзал. Я зголосився піти з ним — просто, щоб подражнити його.

Білл сказав, що дідька лисого піде, не доївши вечері. Я сказав, що ми одразу й повернемось.

Ми пішли на вокзал. Хвилювання Кона тішило мене. Я хотів, щоб Брет приїхала цим поїздом. На вокзалі виявилося, що поїзд запізнюється, і, чекаючи на нього, ми вийшли на темну площу й сіли на багажний візок. Після війни я ще не бачив, щоб хтось так хвилювався, як Роберт Кон, — чи так нетерпеливився. Мене це тішило. Звісно, тішитися з таких речей — паскудство, але я й почував себе паскудно. Кон мав дивовижну здатність збуджувати в людині найгірші почуття.

Нарешті ми почули далекий гудок знизу, з другого боку плато, а потім побачили світло паровоза, що наближався схилом. Ми перейшли на вокзал і стали в натовпі біля проходу. Поїзд підійшов, зупинився, і пасажири почали виходити.

Їх серед пасажирів не було. Ми почекали, доки всі вони вийшли з перону й посідали в автобуси, чи найняли фіакри, чи пішли пішки в темряві з друзями та родичами.