Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

Фіакр зупинився, і ми всі посходили й увійшли до готелю. Готель був гарний, обслуга зустріла нас дуже привітно, і нам з Біллом дали гарні, затишні номери.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Ранок був сонячний, вулиці поливали водою. Ми втрьох поснідали в кафе. Байонна гарна. Вона схожа на дуже чисте іспанське місто і стоїть на великій річці. Вже о цій ранній порі на мості через річку було дуже жарко. Ми перейшли міст, а потім оглянули місто.

Я зовсім не був певен, що Майклові вудки вчасно прибудуть із Шотландії, через те ми почали шукати торговця рибальським знаряддям і кінець-кінцем купили Біллові вудку десь на мансарді над галантерейною крамницею. Торговця не було на місці, і нам довелося чекати його. Нарешті він прийшов, і ми купили недорогу, але цілком пристойну вудку й два підсаки.

Вийшовши з крамниці, ми пішли подивитися на собор. Кон заявив, що це чудовий взірець чогось, — не пам'ятаю, чого саме. Собор був гарний, гарний і темний усередині, як іспанські церкви. Потім ми пройшли повз стару фортецю й добралися до будинку Syndicat d'initiative[51], від якого мав відходити автобус. Там нам сказали, що автобусний рух розпочнеться тільки з першого липня. Довідавшись у туристичному бюро, скільки беруть за автомобіль до Памплони, ми за чотириста франків найняли машину у великому гаражі біля Міського театру. Вона мала забрати нас із готелю через сорок хвилин, і ми зайшли до знайомого кафе на площі випити кави. Сонце припікало, але в повітрі ще пахло вранішньою прохолодою, і в кафе приємно було сидіти. Знявся вітерець, і відчувалося, що це дихає море. На площі роїлися голуби, й будинки були жовті, ніби їх наскрізь пропекло сонце, й мені не хотілося йти з кафе. Але треба було повертатися до готелю — пакувати речі й розраховуватися. Ми заплатили за пиво — потягли жеребки, й заплатив, здається, Кон, — і пішли до готелю. З мене й Білла взяли тільки по шістнадцять франків плюс десять процентів чайових. Ми відіслали свої речі вниз і сіли чекати Роберта Кона. Поки ми сиділи, я побачив на паркетній підлозі таргана, принаймні три дюйми завдовжки. Я показав на нього Біллові, а потім роздушив підошвою. Ми вирішили, що він оце щойно приліз із саду. Бо готель і справді був напрочуд чистенький.

Нарешті Кон зійшов униз, і ми попрямували до машини. Машина була велика, з відкидним верхом, за кермом сидів водій у пильовику з блакитним коміром і такими ж обшлагами. Ми попросили його опустити верх, потім він повантажив наші речі, й ми рушили вулицею, яка вела за місто. Ми їхали повз мальовничі сади й озиралися назад, на панораму міста, а потім почалися зелені пагорби, і дорога пішла вгору. Раз у раз ми обганяли басків на возах, запряжених волами або коровами, проїздили повз охайні тиньковані будиночки з низькими дахами. У зеленому краю басків земля родюча, і в чистих селах люди, видно, живуть заможно. В кожному селі був майданчик для гри в пелоту, й там під палючим сонцем бігали дітлахи. На церквах видніли написи, що забороняли стукати м'ячем об стіни, а будиночки в селах були під червоною черепицею. Потім дорога завернула й зробилася крутішою; тепер ми їхали схилом гори понад долиною, залишаючи за собою пагорби, що збігали до моря. Моря не було видно. Воно було надто далеко. Та хоч його дедалі більше затуляли пагорби, відчувалося, що воно саме там, за ними.

Ми переїхали іспанський кордон — міст через річечку, по один бік якого стояли дебелі вусаті французи в кашкетах, а по другий — іспанські карабінери в лакованих трикутних капелюхах, з короткими гвинтівками за спиною. Вони відкрили тільки одну валізу й забрали для перевірки паспорти. І з того, й з того боку кордону стояла універсальна крамничка й таверна. Шоферові довелося зайти до вартівні, щоб заповнити якісь документи на машину, а ми тим часом підійшли до берега подивитися, чи є тут форель. Білл спробував порозумітися по-іспанському з одним із карабінерів, але дарма. Роберт Кон показав пальцем на річку й спитав, чи є в ній форель. Карабінер відповів, що є, але небагато.

Я спитав його, чи він ловить рибу, й він відповів, що ні, він не любить рибалити.

До мосту сягнистою ходою наближався бородатий дід з довгим, вигорілим на сонці волоссям, в одязі, пошитому, очевидно, з мішковини. В руці він тримав ціпок, а за спиною в нього, головою вниз, висіло зв'язане за ноги козеня.

Карабінер посварився на нього палашем — мовляв, вертайся. Дід, не кажучи ні слова, завернув і пішов білою дорогою назад, в Іспанію.

— Чому ви не пропустили старого? — спитав я.

— Він без паспорта.

Я запропонував прикордонникові сигарету. Він узяв і подякував мені.

— Що ж він тепер робитиме? — спитав я.

Прикордонник сплюнув на курну дорогу.

— Перейде річку бродом, та й по всьому.

— А у вас тут водяться контрабандисти?

— А чого ж, — сказав він. — Водяться.

Вийшов шофер, згортаючи папери й ховаючи їх у спідню кишеню пильовика. Ми сіли в машину й рушили білою курною дорогою в Іспанію. Спочатку краєвид нічим не відрізнявся від французького; та потім, весь час піднімаючись угору серпантином, ми виїхали на перевал, і там почалася вже справжня Іспанія. На довгастих брунатних кряжах подекуди стриміли сосни, а нижче, в долині, росли букові ліси. Дорога спершу бігла верхом хребта, потім круто пірнула вниз, і водій раптом засигналив, загальмував і звернув убік, щоб не наїхати на двох віслюків, що спали посеред дороги. Гори лишилися позаду, ми в'їхали в діброву, де між дерев паслися білі корови, а потім почалися зелені галявини з прозорими струмками. Перетнувши один такий струмок, ми проминули похмуре сільце, за яким дорога знов пішла вгору. Піднімаючись усе вище й вище, ми вибралися нарешті на ще одне узвишшя, проїхали його гребенем, а тоді завернули праворуч, і на півдні відкрилося нове пасмо гір — коричневих, немов попечених, і химерно порізаних ущелинами.

Нарешті гори скінчились, обабіч шляху з'явилися дерева та лани стиглої пшениці, ми переїхали річку, й дорога побігла далі, дуже біла й пряма, а тоді ми виїхали на пагорб, і ліворуч на узвишші я побачив старовинний замок, густо оточений будинками; пшениця підступала до самісіньких їхніх мурів. Я озирнувся зі свого переднього місця. Роберт Кон спав, але Вілл кивнув мені головою — мовляв, бачу. Потім ми їхали рівниною, і праворуч між деревами блищала на сонці широка річка, а попереду, на обрії, поволі здіймалося Памплонське плато й виростали мури Міста, висока коричнева споруда собору й шпичасті верхи інших церков. За плато бовваніли гори, і скрізь, куди не глянь, були гори й гори, а попереду білий шлях розтинав рівнину до самого міста.