Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

Вони втрьох попрямували до вагона-ресторану. Трохи згодом вагоном пройшов провідник, запрошуючи першу зміну на обід, і прочани, на чолі зі своїми пастирями, рушили проходом. Наш сусіда з родиною не повертався. З'явився офіціант з нашими сандвічами й пляшкою шаблі, і ми покликали його.

— Вам сьогодні буде роботи, — сказав я.

Він кивнув головою:

— Вони починають уже зараз, о десятій тридцять.

— Коли ж ми поїмо?

— Ох! Ви мені скажіть, коли я поїм?

Він залишив дві склянки для вина, ми заплатили йому за сандвічі й дали на чай.

— Тарілки я заберу потім, — сказав він. — А ні, то самі принесете.

Ми їли сандвічі, попивали шаблі й дивилися на краєвиди за вікном. Пшениця вже починала половіти, і скрізь на полі квітли маки. Ми бачили зелені пасовиська й гарні гаї, а іноді великі річки й замки, що ховалися в зелені.

В Турі ми вийшли й купили ще пляшку вина, а коли повернулися, добродій з Монтани з дружиною й сином Г'юбертом уже сиділи, зручно вмостившись, у купе.

— А в Біарріці є де поплавати? — спитав Г'юберт.

— Він день і ніч сидів би у воді, аби тільки йому давали поплавати, — сказала його мати. — В його віці поїзд набридає.

Поплавати там є де, — сказав я. — Але в розбурхане море краще не лізти.

— Ви попоїли? — спитав Білл.

— Авжеж. Ми як сиділи за столом, так і лишилися. А коли вони почали сходитись, то всі, певно, вирішили, що й ми з ними. Офіціант сказав нам щось по-французькому, а потім трьох останніх із них просто завернули назад.

— Вони явно прийняли нас за прочан, — сказав чоловік. — І це вам іще одне свідчення могутності католицької церкви. Шкода, хлопці, що ви не католики. Могли б теж пообідати вчасно.

— Я католик, — озвався я. — Через те мені й прикро.

Нарешті о чверть на п'яту надійшла й наша черга. Біллові на той час уже урвався терпець. Він узяв за гудзика священика, який ішов до свого вагона, коли прочани поверталися з обіду.

— Скажіть-но, панотче, а нам, протестантам, по-вашому, їсти не треба?

— Я нічого не знаю. Хіба у вас немає квитків?