Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

Брет знов усміхнулась йому.

— У тебе гарний приятель, Джейку.

— Свій хлопець, — сказав я. — Він набиває опудала.

— Ну, це було в іншій країні,— сказав Білл. — І крім того, усі тварини були дохлі.

— Ще по одній, — сказала Брет, — і я біжу. Пошли, будь ласка, гарсона по таксі.

— Та їх там ціла верениця. Перед самісіньким входом.

— Гаразд.

Ми випили ще по одній і посадили Брет у таксі.

— Отже домовились: у «Селекті», о десятій. І його бери з собою. Я буду з Майклом.

— Неодмінно прийдемо, — пообіцяв Білл.

Таксі рушило, і Брет помахала нам рукою.

— Оце-то дівчина! — сказав Білл. — Симпатяга. А хто такий Майкл?

— Хлопець, за якого вона виходить заміж.

— Так-так, — сказав Білл. — Саме та стадія, на якій я завжди знайомлюся з дівчатами. Що ж їм подарувати на весілля? Як ти гадаєш, чи сподобається їм пара напханих рисаків?

— Ходімо краще їсти.

— Вона справді леді як її там? — спитав Білл у таксі, що везло нас на острів Сен-Луї.

— Атож. І в книзі перів вона є, і все таке інше.

— Так-так.

Ми обідали в ресторані мадам Леконт на тому кінці острова. Там було повно американців, і нам довелося стояти й чекати вільного столика. Хтось записав цей ресторан у список Клубу американських жінок як «колоритну місцинку в стилі шинку», ще не освоєну американцями, і через те сорок п'ять хвилин ми чекали столика. Білл обідав тут у 1918 році, відразу після укладення перемир'я, і мадам Леконт зустріла його з радістю.

— Столика це нам, однак, не дало, — зауважив Білл. — Хоч загалом вона, звісно, дама, яких пошукати.