Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

— Знаю, — сказав Кон. — Ти ж, зрештою, мій найліпший друг, Джейку.

«Отакої», — подумав я, а вголос сказав:

— Я не хотів образити тебе. Пробач.

— Та нічого, все гаразд. Я вже не серджуся.

— От і добре. Давай замовимо ще чогось.

Попоївши, ми перейшли до кафе «Де-ля-Пе» й випили кави. Конові явно кортіло знову завести мову про Брет, але я не піддавався. Ми побалакали про те про се, а потім я попрощався з ним і пішов на корпункт.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

О п'ятій годині я був у готелі «Крійон» — чекав Брет. Вона не з'являлась, отож я сів і написав кілька листів. Листи вийшли не дуже вдалі, але я сподівався, що папір із зображенням і адресою готелю «Крійон», на якому вони були написані, компенсує все. Брет так і не прийшла, і за чверть до шостої я спустився в бар і випив з барменом Жоржем по коктейлю «Джек Роуз». У барі Брет теж не було, і я, перше ніж вийти, ще раз пошукав її нагорі, оглянув вестибюль, а тоді взяв таксі й поїхав до кафе «Селект». Переїжджаючи Сену, я бачив буксир із цілою флотилією порожніх барж, що високо сиділи у воді. Вони пливли за течією, й на кожній за стерном стояв матрос, готуючись пройти під мостом. Річка милувала око. В Парижі завжди приємно переїздити мостом.

Таксі об'їхало пам'ятник винахідникові семафора, що сам править за семафор, завернуло на бульвар Распай, і я відкинувся на сидінні, щоб не бачити цього відрізка дороги. їзда бульваром Распай завжди нудить мене. На лінії Париж-Ліон-Марсель є перегін між Фонтенбло й Монтеро, який навіює мені смертельну тугу щоразу, як я ним їду. Певно, такі мертві місця в знайомих маршрутах викликані якимись асоціаціями. У Парижі є чимало вулиць, не менш бридких, ніж бульвар Распай. І пішки я тим бульваром ходжу спокійно. А от їхати ним для мене — мука. Певно, я колись прочитав щось про нього. А на Роберта Кона діє так весь Париж. Цікаво, звідки в Кона ця нелюбов до Парижа? Чи не від Менкена? Менкен, по-моєму, ненавидить Париж. А стільки молодих людей навчаються любити й не любити за Менкеном!

Таксі зупинилося перед «Ротондою». Хоч би яке монпарнаське кафе ви назвали водієві, сідаючи в таксі на правобережжі, він неодмінно привезе вас до «Ротонди». За десять років вони, певно, возитимуть до «Дю Дома». А втім, відстані там невеликі. Я пройшов повз безлюдні столики «Ротонди» до кафе «Селект». Усередині кілька чоловік пили за стойкою, а на вулиці сидів один-єдиний відвідувач — Гарві Стоун. Перед ним здіймалася купка блюдечок, і щік його давно не торкалася бритва.

— Сідай, — сказав Гарві,— я тебе шукав.

— А що сталося?

— Нічого. Просто так шукав.

— Ти з іподрому?

— Ні. Не був там з неділі.

— Що чути із Штатів?

— Нічого. Анічогісінько.

— А що сталося?

— Не знаю. Але я з ними більше справ не маю. Ніяких.

Він подався вперед і зазирнув мені в очі: — Сказати тобі щось, Джейку?