Розділ «І СОНЦЕ СХОДИТЬ /ФІЄСТА/»

— Шкода, що я сам не банкрут. Я б показав цій наволочі.

— Це ж англійці! — сказав Майкл. — Чхати на те, що кажуть англійці!

— Ох, падлючі свині,— сказав Білл. — Я їх зараз звідти вимету.

— Білле! — Една глянула на мене. — Будь ласка, не йди туди, Білле. Вони ж такі дурні.

— Правда, — сказав Майкл. — Вони дурні. Ось у чому притичина.

— Я їм не дозволю казати такого про Майкла, — сказав Білл.

— Ти знаєш когось із них? — спитав я Майкла.

— Ні. Вперше в житті бачу. Вони кажуть, що знають мене.

— Я їм не дозволю, — сказав Білл.

— Ходімо звідси. Ходімо до кафе Суїсо, — сказав я.

— Це все друзі Едни з Біарріца, — сказав Білл.

— Та вони просто дурні,— сказала Една.

— Один із них — Чарлі Блекмен з Чікаго, — сказав Білл.

— Я зроду не бував у Чікаго, — сказав Майкл.

Една почала сміятися й довго не могла спинитись.

— Ану, ведіть мене звідси, ви, банкрути нещасні,— нарешті сказала вона.

— З чого почався скандал? — спитав я Едну. Ми йшли через площу до кафе Суїсо. Білл кудись зник.

— Не знаю, з чого саме, але хтось викликав поліцію й зажадав, щоб Майкла вивели із задньої кімнати. Там були якісь люди, що зустрічалися з Майклом у Каннах. Що це за історія з Майклом?

— Певно, він винен їм гроші,— сказав я. — А таке завжди сердить людей.

Перед квитковими касами на площі чекали дві черги. Люди сиділи на стільцях, а то й просто на землі, загорнувшись у ковдри й газети. Вони проведуть тут цілу ніч, щоб уранці, коли каси відчиняються, купити квитки на кориду. Небо прояснювалося, світив місяць. Багато хто в черзі спав.