Розділ сьомий

— Мій друже, ви помиляєтесь, — заперечив Сеттембріні, заплющивши очі. — Ви помиляєтесь, по-перше, в тому, що духовне не може набути приватного характеру, вам не варто дотримуватися таких поглядів, — вів він далі з тонкою, страдницькою усмішкою. — Ви, перш за все, помиляєтесь в оцінці духовної сфери взагалі, яку, очевидно, вважаєте надто слабкою й нездатною збуджувати конфлікти та пристрасти, не менш жорстокі, ніж ті, що їх породжує реальне життя й за яких немає іншого виходу, як узятися до зброї. All'incontro![119] Адже абстрактне, очищене, ідеальне якраз і є абсолютним, тобто найрізкішим, і в ньому криються набагато глибші та дієвіші можливості для ненависти та непримиренної ворожнечі, аніж у суспільному житті. І хоч би як ви дивувались, а воно навіть пряміше й безпощадніше, ніж саме життя, веде до такої ситуації, коли постає питання: або я, або ти, до істинно радикальної ситуації, до ситуації дуелі, фізичної боротьби. Дуель, мій друже, то не такий «звичай», як усі інші. Дуель є останнім засобом, поверненням до первісного стану, лише злегка пом'якшеного деякими правилами лицарства, але пом'якшеного дуже поверхово. Основним тут залишається елемент первісного, фізична боротьба, і кожен чоловік, хоч би яким далеким був од природного начала, якщо справа дійде до цього, має витримати марку. А потрапити в таку ситуацію він може щодня. Той, хто не здатний відстоювати свій ідеал силою власної особистости, власною рукою, власною кров'ю, — негідний його; головне тут, щоб при всій одухотвореності залишатися сміливим та мужнім.

Отже, Гансові Касторпу оголошено догану. Що тут можна було заперечити? Він мовчав у пригніченій задумі. В словах Сеттембріні звучала стриманість і логіка, і все-таки ці слова здавалися якимись чужими і неприродними для нього. Ці думки не були його думками, й ідея дуелі не спала йому на думку, він запозичив її в куцого терориста Нафти; то були наслідки того, спричиненого внутрішніми імпульсами загального полону, в який утрапив світлий розум Сеттембріні, ставши їхнім прислужником та знаряддям. Як, невже духовне начало, лише через свою строгість, має неодмінно призводити до звіриного, до того, щоб для розв'язання суперечки вдаватися до фізичної боротьби? Ганс Касторп був проти такої точки зору, чи, принаймні, робив спроби чинити їй опір, але злякано помітив, що і йому не під силу це зробити. Вони жили й у ньому, оті внутрішні імпульси, та були наділені великою силою, й він також не міг од них вивільнитися. Загрозою та безвихіддю повіяло на нього, коли він пригадав, як Відеманн та Зонненшайн качалися підлогою в безглуздій звірячій бійці, й він із жахом усвідомив, що врешті залишається саме фізичне начало, кігті, зуби. Так, так, очевидно, треба битися на дуелі, так можна завдяки лицарським правилам боротьби зберегти, принаймні, деяке пом'якшення первісних інстинктів. І Ганс Касторп запропонував панові Сеттембріні бути його секундантом.

Але той відхилив пропозицію. Ні, так не годиться, це незручно, спершу відповів пан Сеттембріні, зі своєю страдницькою та тонкою усмішкою, а потім, трохи поміркувавши, й Ферґе та Везаль; вони також, не надто доказово, твердили, що Гансові Касторпу бути в цій дуелі секундантом було б незручно. Але як нейтральна особа — присутність такої особи також передбачалася лицарськими правилами, які пом'якшували звірине начало, — він може перебувати на полі бою. Навіть Нафта через свого представника у цій справі чести висловив таке побажання, і Ганса Касторпа це задовольнило. Хоч би ким він був — нейтральною особою чи свідком, він одержав можливість упливати на умови проведення поєдинку, що виявилося надзвичайно необхідним. Оскільки вимоги Нафти свідчили, що він утратив будь-яку владу над собою, Нафта наполягав на дистанції п'яти кроків та на трьох пострілах, якщо буде така необхідність. Ці божевільні вимоги він передав того ж таки вечора після сварки через Везаля, який став винятковим представником та захисником його інтересів і частково за його дорученням, а частково з власної ініціативи вперто наполягав саме на цих умовах. Звичайно, Сеттембріні не став заперечувати, але Ферґе, як його секундант, і Ганс Касторп, як нейтральна особа, були обурені, так що Ганс Касторп наговорив грубощів убогому Везалю. Хіба йому не соромно, запитав Ганс Касторп, висувати такі дикі умови, коли йдеться про цілковито абстрактну дуель, адже в її основі немає жодної реальної образи! Мало тих пістолетів, так ні, ще потрібні оті вбивчі деталі! Тут уже про жодне лицарство не може бути мови, можна зразу вже стріляти через носову хустинку! Адже не в нього, Везаля, стрілятимуть з п'яти кроків, саме тому він з такою легкістю і підтримує оту кровожерливість, і тому подібне. Везаль лише плечима здвигнув, мовчки даючи зрозуміти, що ситуація все-таки склалася досить критична, й цим ніби певною мірою знезброїв протилежну сторону, яка начебто була схильною про це забути. І все-таки Гансові Касторпу пощастило наступного дня шляхом наполегливих перемовин звести потрійні постріли до одного, а також установити дистанцію між дуелянтами на п'ятнадцять кроків з правом зробити п'ять кроків, перш ніж стріляти. Але навіть це було досягнуто ціною обіцянки, що ніхто не вдаватиметься до жодних спроб примирення. Зрештою, пістолетів ні в кого не виявилося.

Їх дістали в пана Альбіна. Окрім блискучого маленького револьвера, яким він полюбляв лякати дам, у нього знайшлася ще пара однакових офіцерських пістолетів бельгійської марки, які лежали поряд в оксамитному футлярі. То були автоматичні браунінги з дерев'яним руків'ям, де містились обойми, — синювато-сталеві механізми з блискучими дулами та точно підігнаними прицілами. Ганс Касторп уже якось бачив пістолети у цього хвалька, і всупереч своїм переконанням, лише бажаючи виказати безпристрасність, запропонував їх у нього взяти. Він не приховував мету, заради якої позичалися пістолети, вказавши, що йдеться про таємницю чести, та закликавши того жевжика виявити лицарські почуття. Тож пан Альбін навіть навчив Ганса Касторпа заряджати й зробив на природі кілька пробних пострілів з обох.

На організацію зустрічі дуелянтів знадобився певний час, і так проминуло два дні і три ночі. Ганс Касторп вирішив, що для дуелі найбільше пасує одне з його улюблених місць — мальовнича галявина, влітку вся вкрита синіми гірськими квітами, де він усамітнювався для того, щоб «правити». Лише напередодні ввечері, в досить пізню пору Гансові Касторпу, який дуже хвилювався, врешті спало на думку, що на місце поєдинку треба взяти з собою також і лікаря.

Він зразу порадився з Ферґе, але ця справа виявилася надто складною. Щоправда, свого часу Радамант був корпорантом, але було неможливо просити головного лікаря санаторію бути присутнім під час такої нелегальної справи, тим паче, що в ній брали участь його ж таки пацієнти. Та й взагалі, навряд чи можна сподіватися, що тут знайдеться лікар, який погодиться посприяти в проведенні дуелі на пістолетах двох тяжкохворих. Щодо доктора Кроковскі, то вони навіть не були певні, чи цей спіритуаліст уміє перев'язувати рани.

Везаль, якого вони також закликали, повідомив, що Нафта вже висловився з цього приводу — він не хоче лікаря. Він іде туди не для того, щоб його змащували мастилами та бинтували, він іде на бій, і досить серйозний. Ця відповідь прозвучала доволі зловісно, але Ганс Касторп спробував витлумачити її інакше, мовляв, Нафта потайки вважає, що лікар буде непотрібним. Хіба і Сеттембріні не передав через Ферґе, щоб вони не завдавали собі клопоту, що це питання його зовсім не займає? І не так-то нерозумно сподіватися на те, що супротивники про себе вирішили не доводити справу до кровопролиття. Ось вони поспали вже дві ночі після тієї словесної сутички, посплять і третю. А сон, як відомо, відсвіжує та прояснює думки, з перебігом часу стан духу не може не змінюватися. Рано-вранці жоден із супротивників, коли вони візьмуться до зброї, вже не буде таким, яким він був у день сварки. Вони діятимуть хіба що машинально, бажаючи не заплямувати свою честь, а не так, як би вчинили тепер під упливом своєї вільної волі, і як вони вчинили того вечора, підкорившись своїм поривам та переконанням; і від такого заперечення свого сьогоднішньго «я» на догоду тому, чим вони були два дні тому, їх таки можна буде вберегти!

У цих своїх міркуваннях Ганс Касторп мав певною мірою рацію, але, на жаль, у такому сенсі, в якому йому не могло й приснитися. Він навіть мав цілковиту слушність, якщо йшлося про пана Сеттембріні. Та якби він тільки міг запідозрити, в який бік ще до вирішальної миті змінилися наміри Лео Нафти або змінилися саме тієї миті, то навіть ті внутрішні імпульси та причини, через які все це виникло, не втримали б його, й він не допустив би того, що трапилося.

Була сьома година ранку, й сонце ще нескоро мало зійти над своєю горою, та крізь туманну імлу вже пробивався світанок, коли Ганс Касторп після тривожної ночі вийшов з санаторію «Берґгоф» та попрямував до місця зустрічі. Покоївки, що прибирали в холі, з подивом дивилися на нього. Проте головний портал уже був відчинений, Ферґе та Везаль, порізно чи вдвох, очевидно, вже пішли, один, щоб провести на місце дуелі Сеттембріні, а другий — Нафту. Тоді як він, Ганс, ішов сам, адже його статус нейтральної особи не дозволяв приєднуватися до тої чи тої сторони.

До місця дуелі він крокував якось механічно, примушений до цього правилами чести та під тиском обставин. Його присутність на дуелі була очевидною необхідністю. Неможливо було усунутися від подій та, лежачи в ліжку, чекати, чим усе скінчиться, по-перше, тому що... але оте «по-перше» він не став уточнювати й зразу перейшов до «по-друге»: по-друге, не можна пускати події самоплином. Поки що, слава Богу, нічого поганого не трапилося й треба сподіватися, що й не трапиться, це навіть малоймовірно. Довелося вставати при електричному світлі й, не поснідавши, в морозяну рань добиратися до місця зустрічі просто неба так, як вони домовились. Але потім, завдяки його, Ганса Касторпа, присутности та його впливу, все, безперечно, мирно владнається й усе вийде на краще, а яким чином — цього не вгадаєш, не треба й намагатися, досвід показує, що навіть найменш значні події перебігають інакше, ніж уявляється наперед.

Та все-таки, наскільки він пригадував, то був найнеприємніший ранок у його житті. Млявий та невиспаний, Ганс Касторп від нервового напруження заледве не цокотів зубами й, навіть особливо не заглиблюючись, відчував сильний потяг не надто довіряти своїй самозаспокоєності. То був якийсь особливий час... Дама з Мінська, яка знищила себе скандалом, шалений школяр, Відеманн та Зонненшайн, сварка поляків з ляпасами — усе це, переплутуючись, зринало в його пам'яті. Він ніяк не міг уявити собі, що в нього на очах, у його присутності двоє людей стрілятимуть один в одного, можливо, до крови скалічаться. Та, пригадавши про те, що на його очах відбулося між Відеманном та Зонненшайном, він став сумніватися й щодо себе, й щодо всього цього світу та затремтів у своїй хутряній куртці, хоч усвідомлення незвичайности та патетичности всієї цієї пригоди, а також живлюще ранкове повітря бадьорили й збуджували його.

Сповнений суперечливих, мінливих почуттів та думок, у ранкових сутінках, що повільно світлішали, він ішов угору від «Села» вузькою стежкою, яка вела на гору від кінця бобслейного узвозу, добрався до лісу з глибокими кучугурами, перейшов дерев'яний місток, під яким звивався санний шлях, і далі насилу пробирався поміж стовбурів дерев доріжкою, яку проклали не так лопатою, як людськими ногами.

Оскільки він додав кроку, то невдовзі наздогнав Сеттембріні та Ферґе, який підтримував рукою ящик з пістолетами під плащем. Не задумуючись, Ганс Касторп приєднався до них, і заледве встиг порівнятися з ними, як побачив Нафту та Везаля, які йшли трохи попереду.

— Холодний ранок, градусів вісімнадцять морозу, — промовив він з найкращими намірами, але сам злякався такого легковажного зауваження і зразу додав: — Панове, я переконаний...

Проте його супутники мовчали. Добродушні вуса Ферґе здригались. Невдовзі Сеттембріні зупинився, взяв руку Ганса Касторпа, накрив її долонею та промовив:

— Друже мій, я вбивати не буду. Не буду. Я підставлю себе під його кулю — це все, що мені може наказати моя честь. Але не вбиватиму, будьте цього певні!

Він одпустив його руку та рушив далі. Ганс Касторп був глибоко схвильований; зробивши кілька кроків, сказав:

— Це чудове рішення, пане Сеттембріні, хоча, якщо він зі свого боку...

Сеттембріні похитав головою. А Ганс Касторп подумав, що коли один відмовиться стріляти, то другий також буде змушений відповісти тим самим. Хлопець зробив висновок, що все закінчиться благополучно і його надії починають справджуватися. Й на душі в нього стало легше.

Вони перейшли місток, перекинутий через провалля, де тепер німував закляклий водоспад, який улітку робив цю місцевість такою мальовничою. Нафта й Везаль ходили перед обкладеною пухкими сніговими подушками лавкою, на якій колись Ганс Касторп, схвильований надзвичайно яскравими спогадами, змушений був чекати, коли в нього зупиниться кров, що пішла носом. Нафта запалив цигарку, й Ганс Касторп запитав самого себе, чи не кортить і йому закурити. Проте не відчув у собі жодного потягу до тютюну й вирішив, що, напевне, й Нафта робить це лише для того, щоб удати з себе спокійного. З тим задоволенням, яке завжди тут відчував, він обвів поглядом місце своїх відчайдушно-інтимних переживань: серед крижаної нерухомости воно було не менш прекрасним, аніж у дні синього квітування. На стовбурі та гілках косої сосни, що ніби перекреслювала пейзаж, важко лежав сніг.