Розділ сьомий

Удар грому

Сім років провів Ганс Касторп серед тих, що жили тут, нагорі, — не надто кругле число для прихильників десяткової системи, а все-таки хороше число, по-своєму зручне, так би мовити, своєрідне міфічно-мальовниче часове тіло, приємніше для душі, ніж, наприклад, шістка — сухі півдюжини. За всіма сімома столами посидів він у їдальні, за кожним близько року. Насамкінець опинився за «поганим» російським столом, разом з двома вірменами, двома фінами, одним бухарцем та одним курдом. Він сидів там уже з невеликою борідкою, яку за цей час відпустив, вона була солом'яного кольору й досить невизначеної форми, в чому ми схильні вбачати певну філософську байдужість до власної зовнішности. Й ми маємо піти далі та визнати, що ця схильність нехтувати собою була пов'язана з подібною тенденцією зовнішнього світу нехтувати його. Начальство перестало вигадувати для нього лікувальні “диверсії”. Окрім ранкового запитання, чи «добре» він спав, скорше риторичного й зверненого до кожного пацієнта, надвірний радник лише зрідка заводив з ним розмову, та й Адріатика Мілендонк (у той час, про який ми ведемо зараз мову, вона мала на оці цілком дозрілий ячмінь) зверталася до нього далеко не щодня. Та якщо ми приглянемось уважніше, то це було навіть дуже рідко, а точніше — ніколи. Йому давали спокій, так само дають спокій учневі, який користається своєрідною приємною перевагою: його вже даремно про щось питати, йому нічого не потрібно робити, оскільки він залишається на другий рік, і це питання вже вирішене; він не береться більше до уваги і насолоджується певною оргіастичною формою свободи, додамо від себе, причому виникає запитання, чи може свобода бути інакшою та мати іншу форму, ніж ось така. Принаймні, начальству було вже непотрібно стежити за ним невсипущим оком: усі вже переконалися, що він не виношуватиме в душі жодних свавільних та впертих рішень, це пацієнт надійний і остаточний, він уже давно не уявляє собі жодного іншого місця для мешкання поза санаторієм «Берґгоф», для нього чужа сама думка про можливе повернення на батьківщину... І хіба не ознакою певної безтурботности стосовно його особи було те, що його посадили за «поганий» російський стіл? Цим ми не хочемо сказати нічого принизливого щодо «поганого» російського столу! Жоден з усіх семи столів не мав ані явних переваг, ані недоліків. Можна було сказати, що в санаторній їдальні панувала демократія почесних столів. Тим, хто сидів за цим столом, так само подавали надмірно пишні трапези, сам Радамант почергово сідав за нього, складаючи перед тарілкою свої здоровенні руки; а представлені тут народності були так само, як і решта, представниками людства й так само заслуговували на всіляку повагу, хоча вони й не знали латини та не манірилися надмірно за їжею.

Час, не такий, як на вокзальному годиннику, де велика стрілка одним ривком позначає збіглі п'ять хвилин, а, скорше, такий, як на крихітному годинничку, коли рух стрілки залишається невловним, чи такий, коли незримо, для ока росте трава, хоча потай вона таки виростає, й одного чудового дня це стає очевидним; час, ота лінія, що складається всуціль з непротяглих крапок (Нафта, що неправедно покінчив зі своїм життям, очевидно, запитав би, як можуть суцільні непротяглості утворити лінію), отже, час і далі крадькома та незримо, потай і водночас діяльно виношував зміни. Так, наприклад, хлопчик Тедді одного чудового дня, — але, звичайно, не «за один день», а невідомо, з якого саме дня, перестав бути хлопчиком. Дамам нараз стало незручно садовити його на коліна, коли він часом уставав з ліжка, замість піжами одягав спортивний костюм та спускався до товариства. Непомітно листок календаря перегорнули, й ось уже він сам у певних випадках садовив їх на коліна, що приносило обом сторонам таке саме задоволення, а може, навіть більше. Він став юнаком, не скажемо, що розцвів, але витягся: Ганс Касторп довго не помічав цього, та нараз помітив. Зрештою, ані час, ані швидкий ріст не пішли на користь юнакові Тедді, він не був для цього створеним. Він не одержав благословіння часу і на двадцять першому році помер від хвороби, до якої виявився надто сприйнятливим, і в його кімнаті так само провели дезінфекцію. Ми розповідаємо про це таким спокійним тоном тому, що між його попереднім та новим станом не було особливої різниці.

Але траплялися й серйозніші смертні випадки, смертні випадки на рівнині. Вони більше зачіпали нашого героя, точніше зачепили б раніше. Ми маємо на увазі недавню смерть старого консула Тінаппеля, побляклої пам'яті двоюрідного діда та вихователя Ганса. Консул ретельно уникав шкідливого для нього атмосферного тиску і надав можливість зганьбитися дядькові Тінаппелю під час свого візиту нагору; та врешті дід таки не зміг уникнути апоплексичного удару, і коротка телеграма, складена проте обачно та делікатно, скорше з поваги до померлого, ніж до адресата, якось прибула нагору та була передана в руки внука, коли той лежав у своєму чудовому шезлонгу; після чого Ганс Касторп придбав поштовий папір з чорним обрамленням та написав до своїх двоюрідних дядьків, що він сирота, який втратив батька та матір, тепер осиротів утретє і журиться від того, що йому заборонено і відмовлено перервати своє перебування тут та віддати двоюрідному дідові останню шану.

Говорити про журбу, означало б скрашувати дійсний стан речей, та все-таки у ті дні в очах Ганса Касторпа з'явився задумливий вираз. Смерть діда й раніше не викликала б у нього особливо сильних почуттів, а після кількох доволі фантастичних рочків, згаяних далеко від батьківщини, можливість таких почуттів цілком зникла; проте ця смерть перервала ще одну нитку, ще один зв'язок зі сферою тих, що жили на рівнині й надала тому, що Ганс Касторп справедливо іменував свободою, завершеної цілісности. Й справді, за останній час, який ми описуємо, його спілкування з рівниною цілком припинилося. Він не писав туди, й до нього не писали. Звідтіля він навіть не отримував «Марії Манчіні», оскільки знайшов тут, нагорі, іншу марку, яка прийшлася йому до вподоби, і він став так само вірним їй, як і своїй колишній подрузі: цей сорт допоміг би навіть полярникам серед криги перенести найсуворіші випробування, і, зробивши запас таких сигар, людина ніби лягала на березі моря і могла багато чого витримати; то була особливо ретельно виготовлена сигара, що мала назву «Клятва на Рютлі», була трохи щільнішою за «Марію», сірого кольору, з блакитним колечком; за своїм характером — дуже м'яка та слухняна, вона настільки рівномірно згоряла, перетворюючись на стійкий білосніжний попіл, так що навіть жилки верхнього листа зберігалися; вона могла замінити Гансові Касторпу пісочного годинника, й не раз таки заміняла, оскільки кишенькового годинника він уже не носив. Той годинник зупинився, якось упав з нічного столика, й Ганс Касторп не став брати на себе клопіт з ремонтом та знову пускати його в біг по колу, що вимірював час; тут позначилися ті самі причини, через які він давно вже перестав купувати календарі, оскільки не мав жодного бажання ані щоденно відривати календарний листок, ані зазирати наперед, аби дізнатися, коли буде той чи той день або свято — це робилося заради «свободи», в ім'я «прогулянок берегом моря» та постійно присутнього вічного «тепер», до якого Ганс Касторп, що віддалився від світу, був таким сприйнятливим, тож осягнення герметичного чарівництва, що містилося в тому «тепер», стало головною подією його душевного життя, саме тут і відбувалися всі алхімічні перетворення його душевної сфери.

Ось так він знову лежав на своєму шезлонзі в розпал літа, як і тоді, коли приїхав, і так усьоме замикалося річне коло.

І тут загриміло...

Але сором та острах утримують нас від багатослівних описів того, що загриміло та сталося. Тут уже зовсім неприпустима жодна хвальковитість, жодні мисливські оповідки! Ми лише стримано повідомимо, що загуркотів грім, наближення якого ми всі відчували, що пролунала заглушлива детонація того згубного подратування, що давно вже накопичувалось — історичний удар грому, який, коли говорити про це з досить стриманою повагою, потряс земні основи; а для нас цей удар грому підірвав Зачаровану гору й вельми брутально викинув нашого сплюха за ворота санаторію. Приголомшений, сидить він на траві та протирає очі, адже, незважаючи на всі застереження, не спромігся вчасно вичитати про те з газет.

Його середземноморський друг та ментор незмінно намагався хоч якось допомогти йому та тримати його, важку дитину життя, в курсі подій, що відбувалися на рівнині, повідомляючи про них, принаймні, в загальніших рисах; та учень не дуже прислухався до його слів, адже хоча він, «правлячи», й мріяв про певні духовні тіні речей, та на самі речі уваги не звертав, у речах він бачив виключно тіні — за що його особливо й не можна звинувачувати, адже їхні взаємини й досі залишаються остаточно нез'ясованими.

Тепер усе відбувалося вже не так, як раніше, коли Сеттембріні, сидячи біля ліжка Ганса Касторпа, що прибрав горизонтального положення, та виявивши, що той хворий, намагався вплинути на нього стосовно речей, що визначають життя або смерть, та виправляти його. Тепер навпаки Ганс Касторп, затиснувши руки між колінами, сидів біля ліжка гуманіста, в його кабінетику або біля його денного ложа, в затишній мансардній студії з карбонарськими стільцями та карафкою, розважав його та чемно вислуховував міркування щодо міжнародних подій, адже пан Лодовіко вже рідко бував на ногах. Жахливий кінець Нафти, терористичний акт сперечальника, що впав у відчай, став тяжким ударом для його чутливої натури, він ніяк не міг оклигати після цього і з того часу відчував сильну слабкість та млявість. Його робота над «Соціологією страждань» застрягла на півдорозі, лексикон усіх художніх творів, у яких зображалися людські страждання, далі не просувавсь, і певна Ліга марно чекала відповідного тому своєї енциклопедії; Сеттембріні був змушений істотно обмежити своє співробітництво в організації поступу та звести його до усних висловлювань, дружні відвідини Ганса Касторпа давали йому цю можливість, а то він би був позбавлений і її.

Він говорив слабким голосом, але багато, красиво й палко про самовдосконалення людини на стезі суспільного життя. Його мова ніби крокувала голубиною ходою, та коли він звертався до теми об'єднання всіх звільнених народів заради загального щастя, то в його голосі з'являлися, — хоча він, напевне, не відчував і не хотів того, — інтонації, що нагадували шурхіт орлиних крил; безперечно, це спричинювала його пристрасть до політики — дідівський спадок, що в поєднанні з гуманістичним доробком від батька породив у ньому потяг до красного слова, таким самим чином, як гуманізм та політика поєднались у високій та врочистій, мов тост, ідеї цивілізації, сповненої голубиної лагідности та орлиної відваги, що чекала свого дня, світанку народів, коли принцип зашкарублости буде розбито та постане священний альянс усієї буржуазної демократії... Зрештою, тут відчувалася певна неузгодженість. Пан Сеттембріні був гуманістом, але разом з тим і саме тому, — хоча він не надто охоче в цьому зізнавався, — відчував у собі певну войовничість. Під час дуелі із запеклим Нафтою він поводився в повному сенсі слова як людина, але якщо людяність натхненно поєднувалася з політикою, з ідеєю перемоги й панування цивілізації, той спис громадянина освячувався на вівтарі людства, — видавалося сумнівним, чи зможе він утримати свою руку від кровопролиття; а внутрішні причини все більше сприяли тому, що високі переконання Сеттембріні все більше віддалялися від голубиної лагідности та наближалися до орлиної відваги.

Нерідко його ставлення до міжнародних угруповань було двоїстим, воно затуманювалося сумнівами та непевністю. Ще не так давно, десь років півтора-два тому, в розмові з Гансом Касторпом він висловлював стурбованість з приводу спільних дипломатичних дій його країни та Австрії в Албанії; з одного боку, вони надихали його, оскільки були спрямовані проти позбавленої латинського культурного впливу напівазіатської країни, проти батога та Шліссельбурга, а з другого боку — його мучило те, що то була недостойна спілка зі споконвічним ворогом, з принципом зашкарублости та гніту народів. Великі позики, які минулої осени Франція надала Росії для побудови залізничної мережі в Польщі, так само викликали в нього суперечливі почуття. Адже пан Сеттембріні належав до франкофільної партії своєї країни, і тут годі дивуватись, адже недарма його дід поставив на один щабель дні Червневої революції з днями сотворіння світу; проте угода цивілізованої республіки з візантійськими скіфами морально бентежила його, щоправда, міркуючи про стратегічне значення цієї залізничної мережі, його пригнічений настрій змінювався на почуття надії та радости. Потім сталося вбивство ерцгерцога, яке прозвучало для всіх, окрім німецьких сплюхів, сигналом тривоги, знаком для посвячених, до яких ми з повним правом можемо зарахувати пана Сеттембріні. Ганс Касторп бачив, що той по-людськи жахається такого злодіяння, але бачив також його радісне хвилювання від думки про те, що то є діяння народне й визвольне, скероване проти ненависної йому цитаделі зла, хоча не можна було забувати, що той акт був результатом московських зусиль. Це дуже тривожило Сеттембріні, проте не зашкодило йому за три тижні назвати ультимативні вимоги, які висунула певна монархія до Сербії, образою людства та жахливим злочином, — з погляду його наслідків, у характер яких він був посвячений; але якраз їх він, як масон, вітав, аж захлинався...

Словом, переживання Сеттембріні були вельми складними, як і та фатальна подія, за швидким назріванням якої він спостерігав, намагаючись натяками відкрити на неї очі своєму вихованцеві; проте національна ввічливість та милосердя не давали йому висловитися відверто. В перші дні мобілізації, коли вперше було проголошено війну, він узяв за звичай простягати гостеві обидві долоні й потискати йому руки, що глибоко розчулювало нашого телепня, але сенс такого до нього ставлення не дуже доходив до його свідомости.

— Друже мій! — вигукував італієць. — Порох, друкарський верстат, звичайно, саме ви колись їх винайшли! Але якщо ви гадаєте, що ми виступимо проти революції... Caro...[121]

У дні марудного, болючого, як мука, чекання, коли нерви всієї Європи були напружені до краю, Ганс Касторп не бачився з Сеттембріні. Очманілі газети проникали тепер із рівнини до нього на балкон, пронизували дрожем увесь будинок, наповнювали задушливим смородом пороху їдальню і навіть кімнати тяжких хворих та морібундусів. То були миті, коли сплюх, який не знати як опинився на траві серед галявини, ще не розуміючи, що трапилось, повільно підвівся, потім сів та протер очі... Але домалюймо цю картину, щоб правильно відтворити порухи його душі. Він підібрав під себе ноги, підвівсь та роззирнувся. Він збагнув, що його розчаровано, порятовано, звільнено, але то була не його заслуга, як він був змушений із соромом зізнатися самому собі, з попереднього життя він був викинутий зовнішніми стихійними силами, для яких його визволення було справою досить другорядною і, так би мовити, побічною. Хоча його скромна доля розчинялася на тлі загальної долі людства, та чи не проявлялась і в ній якась, призначена особисто йому, а отже божественна доброта та справедливість? Чи не допустило життя знову до себе свою грішну, важку дитину, без обіцянок легкого добробуту, лише ось так — суворо та серйозно, через випробування, яке, можливо, означало зовсім не життя, а три почесних залпи на честь його, грішного? Й ось він упав на коліна, підвів очі та простяг руки до сірчано-сірого неба, яке, проте, вже не було печерним склепінням над Гріховною горою.

Саме в цій позі й застав його пан Сеттембріні, — звичайно, в образному сенсі, адже насправді зарозумілість нашого героя не допустила б таких театральних жестів. У зарозумілій дійсності ментор застав його за пакуванням валіз, оскільки Ганс Касторп з моменту свого пробудження опинився втягнутим у маячню та вир поквапних від'їздів, спричинених вибуховою силою громового удару, який пролунав у низині. «Вітчизна» нагадувала розтривожений мурашник. Колонія тих, хто жив тут, нагорі, стрімголів кинулася донизу, на глибину п'яти тисяч футів, у долину випробувань, зависаючи на підніжках іграшкового потяга, кидаючи багаж, який штабелями лежав на пероні вокзалу, що кишів людьми, до якого мовби вже долинав задушливий гар пожарищ; і Ганс кинувся разом з усіма. Серед товчії Лодовіко обійняв його, в прямому сенсі слова, і як людина південна (чи як росіянин), розцілував його в обидві щоки, що дуже збентежило вихованця, котрий від'їжджав самочинно. Та він заледве зовсім не втратив самовладання, коли Сеттембріні в останню мить назвав його просто по імені: «Джованні», й, нехтуючи прийнятою на цивілізованому Заході формою звертання, назвав його на «ти»!

— Е così in giù, — промовив він, — in giù finalmente! Addio, Giovanni mio![122] Я бажав для тебе іншого від'їзду, що поробиш, боги вирішили саме так, а не інакше. Я сподівався, що ти поїдеш до своєї роботи, а ти їдеш серед своїх воювати. Боже мій, виходить, це судилося саме тобі, а не нашому лейтенантові. Як життя грається з нами... Воюй хоробро там, де близькі тобі по крові! Більшого зараз ніхто не може зробити. А мені пробач, якщо рештку своїх сил я віддам на те, щоб і свою країну підштовхнути до боротьби на тому боці, який підкаже її дух та її священні інтереси! Addio!

Ганс Касторп просунув голову серед десятка інших голів, що зайняли все віконце, і помахав поверх них рукою. Сеттембріні також помахав правицею, а безіменним пальцем лівиці ледь торкнувся кутика ока.

Де ми? Що це? Куди заблукали ми вві сні? Сутінки, дощ, багно, багряна заграва на похмурому небі, а небо невпинно гуркоче тяжким громом, ним пересичене сире повітря, пронизане свистячим виттям, шаленим виттям, що по-диявольському наростає й розривається, на всі боки розкидаючи осколки, бризки, тріск і полум'я, та завершується стогоном, криком, заглушливим виском сурм та барабанним боєм, що підганяє людей уперед чимраз швидше й швидше... Он ліс, із нього витікають безбарвні юрби солдатів, вони біжать, падають, підстрибують. Ось пасмо пагорбів на тлі далекого пожарища, ота заграва часом переходить у відкрите полум'я. Довкола нас хвилясті лани, пориті, потолочені. Узліссям тягнеться брудний, устелений поламаним гілляччям шлях, від нього, вигинаючись дугою, веде до пагорбів грудкуватий, перепорпаний путівець. На холоднім дощі — голі стовбури понищених дерев. Ось дороговказ, але даремно звертатися до нього, в напівтемряві нічого неможливо розібрати, до того ж напис на дошці пошкоджений снарядом. Схід чи Захід? Це рівнина, це війна. А ми, наполохані примари на дорозі, що соромливо шукають позірної безпеки й зовсім не охочі до вихвалянь та мисливських оповідок, приведені сюди духом нашої оповіди, аби серед сірих солдатів, що висипали з лісу та біжать і падають під барабанний бій, який підганяє їх уперед, відшукати нашого супутника протягом стількох років, нашого добродушного грішника, чий голос ми так часто чули, та ще раз зазирнути в його нехитрі очі, перш ніж остаточно втратити його з виду.

Цих солдатів підтягли сюди, щоби внести рішучий перелом у бій, який тривав уже цілий день і мав на меті знову заволодіти позиціями на пагорбах, а також селами, що розташовані позаду них, які два дні тому були захоплені супротивником. Це полк добровольців, сама молодь, переважно — студенти, ще новачки на фронті. Їх підняли по тривозі серед ночі, до ранку везли потягом, потім півдня вони йшли пішки під дощем жахливими дорогами, й навіть не дорогами, які було забуто, брести довелося через болота й поля, сім годин поспіль, у намоклих шинелях, у повному обладунку, то була аж ніяк не розважальна прогулянка; аби не загубити чобіт, доводилося ледь не щокроку нахилятися і, запхнувши пальця у вушко халяви, витягати ногу з рідкої багнюки. Тож, аби перейти через невеликий луг, їм знадобилася ціла година. Й ось вони тут, їхня молодість усе передолала, їхні схвильовані й достоту змучені тіла, напруга яких підтримувалася щонайглибшими резервами життєвих сил, не прагнуть відібраного в них сну й не вимагають їжі. Їхні мокрі, заляпані грязюкою, обрамлені ремінцями обличчя під обтягнутими, сірими, зсунутими назад шоломами аж пашать. Вони пашать від утоми та від утрат, яких зазнали при переході через болотистий ліс. Адже ворог, дізнавшись про їхнє наближення, відкрив по них загороджувальний вогонь шрапнеллю та крупнокаліберними гранатами, той вогонь ще в лісі накривав їхні групи, вибиваючи людей з лав, а тепер з ревом, бризками й полум'ям шмагав по них на широкім перелозі.