Розділ сьомий

Ігн. Фон Меллін».

Внутрішні причини завадили Гансові Касторпу, як то могло бути раніше, посміятися з отих скорострільних офіційних ляпасів. Читаючи ці протоколи, він аж тремтів од хвилювання, адже йому зразу впала в око далека від життя, але вражаюча протилежність у поведінці противників: бездоганне дотримання кодексу чести, з одного боку, й ганебна та млява реакція на безчестя — з другого. Те саме відчували також інші. Скрізь читалися матеріали про цю справу чести, й люди пристрасно та вперто сперечалися про неї. Контрзаява Казимира Яполя внесла певні корективи у сприйняття справи, в ній ішлося про те, що фон Жутавський буцімто цілком точно знав, що колись у Львові кілька пихатих фраєрів оголосили Яполя нездатним до сатисфакції, і всі негайні та енергійні дії Жутавського — то лише клоунада, оскільки він наперед знав, що битися на дуелі йому не доведеться. Й на суд Жутавський не подав тільки тому, що всім і йому самому було відомо, якою колекцією рогів його дружина Ядвига прикрасила голову свого чоловіка, про що він, Яполь, з легкістю міг би навести незаперечні докази, та й уся поведінка панни Крилової, у випадку судового розгляду, не прикрасила б її чести. Окрім того, було підтверджено неспроможність до сатисфакції лише його, Яполя, але ніяк не його приятеля Ленарта, і фон Жутавський заховався за перше, аби тільки не наражатися на небезпеку дуелі. Про роль Азарапетяна в усій цій історії він навіть згадувати не бажає. Що ж до сутички в барі, то він, Яполь, хоча й любить пожартувати та є гострим на язик, але здоров'я в нього слабке; Жутавський з друзями та своєю дружиною, надзвичайно дебелою особою, мали над ним, Яполем, велику фізичну перевагу, а обидві панночки, що сиділи з Яполем та Ленартом, були хоч і веселунками, але лякливими, як кури; тому він, щоб уникнути огидної бійки та публічного скандалу, вмовив Ленарта, який був готовий оборонятися, зберігати спокій і перетерпіти від божого імени світські «поплескування по плечу» Жутавського й Лодиговського, які не спричинили жодного болю та були сприйняті як дружній жарт.

Так виправдовувався Яполь, якому, звичайно, не зовсім пощастило зберегти гідність. Його спростування могли лише незначною мірою порушити той картинний контраст між честю та безчестям, що випливав із тверджень протилежної сторони, тим більше що Яполь не мав у розпорядженні такої розмножувальної техніки, як Жутавський та його партія, і зміг віддрукувати на машинці лише кілька примірників своїх спростувань. А згадані вище протоколи, як ми вже відзначали, отримали всі, навіть цілком сторонні люди. Наприклад, Нафта й Сеттембріні, — Ганс Касторп сам бачив ці документи в них на руках і з подивуванням зауважив, що і його наставники вивчають їх із якимось запеклим виразом облич та дивним хвилюванням. А він якраз чекав від Сеттембріні принаймні веселих кпинів, на які сам, за своїм душевним настроєм, був нездатним. Але, очевидно, навіть на ясний розум масона вплинула загальна інфекція, яку спостерігав Ганс Касторп, саме вона заважала йому сміятися й змушувала з хвилюванням сприймати оту історію з ляпасами; окрім того, Сеттембріні, як людину життєствердного настрою, пригнічувало усвідомлення того, що, незважаючи на тимчасове покращення його здоров'я, йому загалом ставало все гірше; він проклинав хворобу, похмуро соромився її та зневажав самого себе, і все-таки останнім часом вона змушувала його через що два-три дні вдаватися до постільного режиму.

Нафта, його сусід та супротивник, почувався не краще. В його організмі прогресувала хвороба, яка була фізичною причиною чи, скорше, приводом того, що його кар'єра в ордені єзуїтів так передчасно ввірвалась; і навіть в умовах розрідженого, гірського повітря, в яких він жив, неможливо було її пригальмувати. Він також часто переходив на постільний режим; його надтріснутий голос дедалі частіше зривався під час розмови, а маючи підвищену температуру, говорив він ще більше, ставав надто багатослівним, різкішим, ущипливішим. Проте ота ідейна боротьба проти хвороби та смерти, яку вів Сеттембріні, та болюче почуття поразки перед переважаючою силою її ницої природи, здається, були цілком чужі куцому Нафті, й погіршення його фізичного стану викликало в ньому не смуток і тугу, а збуджувало зухвалу глумливість, войовничість та невгамовний потяг до суперечок, до спростування й заперечення всього на світі, що геть збивало співбесідника з пантелику. Ці обставини лише посилювали й без того тяжку меланхолію італійця та день у день ще більше загострювали їхні інтелектуальні диспути. Певна річ, Ганс Касторп міг судити лише про ті сутички, які відбувалися при ньому. Та він був майже переконаний, що не проґавив жодної, адже його присутність як педагогічного об'єкта, здавалося, була необхідна для таких важливих колоквіумів. І якщо він не міг не засмучувати Сеттембріні, вважаючи випади Нафти достойними того, щоб їх послухати, все-таки він змушений був визнати, що Нафта вже не знає міри та переходить усі межі здорового глузду. Цей хворий не мав достатньо сил чи доброї волі, щоб піднятися над хворобою; ввесь світ він бачив під її ракурсом, під її знаком. Обурений пан Сеттембріні охоче витурив би з кімнати свого вихованця, який жадібно дослухався до їхніх дискусій, або, принаймні, заткнув би йому вуха, коли почув од Нафти заяву про те, що матерія є надто поганим матеріалом, щоб у ній міг утілюватися дух. Прагнути до такого є колосальною дурницею. Адже що з цього випливає? Гримаса! Що дало втілення в життя ідей уславленої французької революції? Капіталістична буржуазна держава — добрий мені подаруночок! А виправити це сподіваються тим, що намагаються цю бридоту зробити універсальною. Світова республіка? Ото вже буде щастя! Поступ? Ох, це все той самий знаменитий хворий, який раз у раз перевертається з боку на бік, сподіваючись, що від цього йому стане легше. А результатом є ніким не висловлене вголос, але таємно присутнє в усіх бажання розв'язати війну. Й та війна таки буде розв'язана, що якраз і добре, хоча вона призведе зовсім не до того, на що сподіваються її палії. Нафта зневажав буржуазну державу, що спирається на принцип безпеки. Якось восени він скориставсь нагодою висловитися з цього приводу під час прогулянки головною вулицею курортного містечка; саме почав накрапати дощ, і всі разом, мовби за командою порозкривали над головою парасолі. Нафта вбачав у цьому символ боягузтва та банальної розніжености, породженої цивілізацією. Така подія, як загибель пароплава «Титанік», є зловісною пересторогою, й вона внаслідок нашого атавізму жахає нас, але також і збуджує, заявив він. А потім зчиняється лемент про необхідність зробити «шляхи сполучення» більш безпечними. Та й взагалі, тільки-но ота так звана «безпека» опиняється під загрозою, всі страшенно обурюються. Все це надто нікчемне і в своїй гуманістичній кволості чудово узгоджується з вовчою люттю та ницістю тих, хто панує на тому економічному полі битви, яким виступає буржуазна держава. Війна, війна! Він згодний на неї, й загальне жадання війни видається йому, в порівнянні з цим, навіть у якомусь плані почесною.

Та тільки-но пан Сеттембріні став йому заперечувати, вдаючись до поняття «справедливости», та рекомендував цей високий принцип як застережний засіб проти внутрішніх та зовнішніх політичних катастроф, то Нафта, стверджуючи перед цим, що дух є надто високим і його земне втілення не може й не повинно вдатись, отже, Нафта піддав сумніву саме це духовне начало і зробив спробу спаплюжити його. Справедливість? Та хіба це поняття достойне того, щоб перед ним схиляли голову? Хіба воно містить у собі щось божественне? Хіба воно може належати до найвизначніших атрибутів? Бог і природа є по суті несправедливими, вони завжди мали своїх улюбленців, вони самі обирали, хто буде помилуваний, наділяють одного небезпечною позначкою, а іншому дарують легку, звичайну долю. Що ж до людини вольової, то для неї справедливість є, з одного боку, паралізуючою слабкістю, а з іншого — фанфарою, що закликає до рішучих дій. Та оскільки людина, аби не порушувати моральних приписів, змушена постійно підмінювати «справедливість» в одному сенсі «справедливістю» в іншому, то в чому ж тоді незаперечність та радикальність цього поняття? Зрештою, люди, зазвичай, бувають справедливими відносно тої або тої точки зору. Усе інше є лібералізмом, і сьогодні на цей гачок нікого вже не зловиш. Тож справедливість є лише словесним лушпинням, типовим для буржуазної риторики; а для того, щоб діяти, треба насамперед знати, про яку справедливість іде мова: ту, яка хоче кожному віддати належне, чи ту, яка хоче дати всім одне й те саме.

Тут ми навели лише один приклад з безлічі інших, коли Нафта намагався збити співбесідника з пантелику. Та ще гірше було, коли він заводив мову про науку, в яку не вірив. Він заявляв, що не вірить у науку, оскільки людина є цілком вільною вірити чи не вірити в неї. Наука є такою самою вірою, як і будь-яка інша, тільки гірша та дурніша від будь-якої іншої; а саме слово «наука» є проявом щонайдурнішого реалізму, який не соромиться видавати більш ніж сумнівні відображення об'єктів у людському інтелекті за чисту монету й вибудовувати на їхній основі найпохмурішу та бездуховну догматичну систему, яка будь-коли накидалася людству. Хіба поняття окремо існуючого світу чуттєвости не є найсміховиннішим з усіх внутрішньо суперечливих понять? Адже сучасні природничі науки існують у вигляді догми завдяки одній-єдиній метафізичній передумові, буцімто форми людського пізнання — простір, час та причинність, у яких розгортаються чуттєві явища нашого світу, — є реальними умовами, які існують незалежно від нашої свідомости. Такий монізм є найбезпардоннішим твердженням, яким будь-коли глумилися над духом. Простір, час, причинність мовою моністів заміняються поняттям «розвиток», яке слугує за основний догмат вільнодумної атеїстичної псевдорелігії, за допомогою якої намагаються спростувати першу книгу Буття й протиставити нібито недолугій біблійній байці так зване просвітницьке знання, так ніби Геккель був присутнім при виникненні землі. Емпіризм? Але хіба питання про світовий ефір уже вирішене? Хіба доведено існування атома, цієї витонченої математичної витівки, цієї «крихітної неподільної частки»? А вчення про безконечність простору безперечно спирається на емпіричний досвід? Та й справді, якщо припустити хоча б дещицю логіки, то з цим догматом про безконечність і реальність простору та часу можна прийти до вельми кумедних висновків і відкриттів, а саме, до відкриття порожньої «ніщоти», до висновку, що реалізм є дійсним нігілізмом. Чому? Та з тієї простої причини, що відношення будь-якої величини до безконечности дорівнює нулю. В безконечності не існує величин, а у вічності немає ані протяжности, ані вимірів. У просторовій безконечності, де будь-яка відстань математично дорівнює нулю, не може бути двох суміжних точок, не кажучи вже про тіла й тим паче про рух. Він, Нафта, констатує це напротивагу тому нахабству, з яким матеріалістична наука видає свої астрономічні нісенітниці, свою порожню балаканину про «всесвіт» за абсолютне знання. Бідолашне людство, за допомогою хвальковитого переліку безглуздих цифр воно дозволило навіяти собі відчуття власної нікчемности та втратити патетичне усвідомлення власної значущости. Все це ще можна було б допустити, якби людський розум та пізнання, залишаючись у межах земного, вважали лише в цій сфері свої переживання суб'єктивно-об'єктивного за реальність. Та коли вони виходять за ці межі у сферу вічних загадок, займаючись так званими космологіями та космогоніями, то тут уже не до жартів, і самовпевненість стає просто нечуваною. Що то, врешті, за блюзнірська нісенітниця — обраховувати в трильйонах кілометрів чи світлових роках «відстань» якої-небудь зірки від землі та гадати, що ця чисельна вигадка може відкрити для людського духу доступ до сутности безконечности та вічности, — тоді як безконечність взагалі не має нічого спільного з величиною, а вічність — із тривалістю та часовими відтинками, вони не лише не можуть бути жодними поняттями природничих наук, а скорше, навпаки, цілком скасовують те, що ми звемо природою. Їй-бо, наївність дитини, яка переконана, що зірки — то дірки в небесному склепінні, крізь які сяє вічне небесне світло, йому, Нафті, в тисячу разів ближче, аніж уся та порожня, безглузда та самовпевнена балаканина про те, що моністична наука називає «всесвітом»!

Сеттембріні поспитав, чи він справді вірить у це, щодо зірок та небесного світла. На це Нафта відповів, що залишає за собою цілковиту свободу смиренного скептицизму. Це ще раз демонструвало його розуміння «свободи» й те, куди таке розуміння може завести. Та все було б ще не так зле, якби пан Сеттембріні не побоювався, що Гансові Касторпу ця маячня може здатися цікавою!

Підступність Нафти полягала в тому, що він хапався за кожну нагоду підстерегти слабкі місця в цивілізаційному поступі, що здійснювався за рахунок підкорення природи, а носіїв та піонерів цього поступу викрити у спробах відкинути людство назад, у сферу ірраціонального. Авіатори, льотчики, як стверджував Нафта, — то все кепські, підозрілі люди, і перш за все вони надзвичайно забобонні. Вони беруть із собою в літак різні талісмани, зображення свинки чи ворони, тричі плюють через плече, надягають рукавиці успішних пілотів. Як узгоджуються такі примітивні дурощі зі світоглядом, який є основою їхньої професії? Помічена ним суперечливість тішила його, приносила внутрішнє задоволення, й він довго розводився з цього приводу... Проте ми вже надто захопилися вихоплюванням безконечних прикладів ворожости Нафти, тоді як нам треба розповісти про щось цілком реальне.

Якось по обіді, в лютому, наші панове вирішили відвідати Монштайн, містечко, що лежало за півтори години санного шляху від санаторію. То були Нафта з Сеттембріні, Ганс Касторп, Ферґе та Везаль. О третій годині, тепло одягнуті, вони від'їхали від будинку, де жили обидва дискутанти, двома однокінними саньми, — Ганс Касторп сів з гуманістом, Нафта — з Ферґе та Везалем, що примостився біля кучера; й під привітний перегук дзвіночків, що лунав серед тиші засніженого ландшафту, помчали вони правим гірським схилом, попри Фрауенкірх та Ґлярис на півдні. Звідтіля швидко насувалася снігова хмара, й згодом тільки над Ретиконським хребтом ще залишалася смужка блідо-блакитного неба. Був сильний мороз, гірські кряжі заволокло імлою. Дорога, якою вони їхали, була прокладена між скелястою стіною та проваллям, вона була дуже вузька, без поруччя, й круто забиралася вгору, в гущавину ялинового лісу. Коні йшли кроком. Назустіч раз по раз траплялися спортсмени на санчатах, яким доводилося злазити, аби пропустити коней. Часом із-за рогу ніжно і з пересторогою дзвеніли чужі дзвіночки, попри наших мандрівців проїздили сани, двоє коней були запряжені цугом, і розминутися можна було, тільки виявивши надзвичайну обережність. Коли були вже недалеко від мети своєї прогулянки, перед ними постала чудова панорама скелястої частини Цюґенштрассе. Добравшись до Монштайна, вони зупинилися перед готельчиком, що іменувався «Курзалою», вилізли з ковдр, спустилися із саней та пройшли трохи далі, аби поглянути на Штульсерґрат, що височів з південно-східної сторони. Велетенська стіна заввишки в три тисячі метрів була огорнута туманом. Лише десь у далечині здіймавсь у небо окремий зубець, недосяжно високий, позаземний, недоступно священний, як Валгалла. Ганс Касторп був просто захоплений цим видовищем і закликав до цього інших. Саме він промовив з мимовільною покірністю слово «недосяжний» і дав таким чином панові Сеттембріні привід підкреслити, що на ту скелю, звичайно, вже не раз залазили. Та й взагалі, навряд чи знайдуться ще десь такі місця, де не ступала нога людини. Ну, це вже невеличке перебільшення та хвастощі, заперечив Нафта. Й він назвав Еверест, який досі зустрічає нескромну цікавість людини крижаною відмовою і, очевидно, ще довго лаштується зберігати свою замкненість. Гуманіст розсердився. Вони повернулись до курзали, перед якою поряд з їхніми саньми стояли ще чиїсь, розпряжені.

Тут можна було зупинитися на ніч. На горішньому поверсі були номери для приїжджих. Там само була і їдальня, по-сільському оформлена та добряче натоплена. Мандрівці замовили в люб'язної господині каву, мед, паляницю та «грушевий хліб», яким славилася ця місцевість. Кучерам послали червоного вина. За іншими столами сиділи швейцарські та голландські прибульці.

Ми охоче зауважимо, що за столом п'ятьох друзів настрій був підігрітий чудовою гарячою кавою, й незабаром зав'язалася розмова на високі теми. Проте ми висловилися б неточно, оскільки то була не так розмова, як суцільний монолог Нафти; після кількох слів, сказаних іншими. Форма цього монологу була досить дивна й у товаристві неприйнятна — річ у тому, що екс-єзуїт з люб'язною повчальністю звертався виключно до Ганса Касторпа, притому повернувшись спиною до пана Сеттембріні, який сидів поруч з ним, та не звертаючи жодної уваги на двох інших присутніх за столом.

Важко було б означити словами тему цієї ораторської імпровізації, слухаючи яку Ганс Касторп непевно кивав головою. По суті, вона не мала жодної визначеної теми, думка Нафти ширяла у сфері духа, заторкуючи то те, то те питання: в одному він намагався підкреслити всю двозначність явищ духовного життя, оманливість і непридатність для боротьби виведених з цих явищ високих понять та вказати на те, під якою оманливо сяючою пеленою постає на землі абсолютне начало.

Його лекцію скоріш за все можна було назвати розмірковуванням над проблемою свободи, котру він тлумачив як змішування понять. Між іншим, заторкнув і романтизм та чаруючу двозначність цього напряму, що виник у Європі на початку XIX сторіччя: перед ним поняття реакція та революція втрачають будь-який сенс, оскільки вони об'єднуються в щось вище. Звичайно, просто смішно пов'язувати поняття революційности лише з поступом та з просвітою, що переможно захоплює суспільство. Європейський романтизм був перш за все рухом визвольним, антиакадемічним, спрямованим проти класицизму, проти старофранцузьких уявлень про добрий смак, проти старої школи розуму, чиїх захисників романтизм висміював, називаючи макітрами в напудрених перуках.

Потім Нафта накинувся на визвольні війни, на «захоплення» ними Фіхте, на повстання захмелілого, голосистого народу проти нестерпної тиранії, хоча, на жаль, саме вона, хи-хи, вона якраз і втілювала в собі свободу, тобто ідеї революції. Дуже смішно! Горлаючи пісень, замахнулися на революційну тиранію, а призвело все це до реакційного гніту німецьких князів, і все це робилося в ім'я свободи!

Молодий слухач, звичайно, помітить різницю між зовнішньою та внутрішньою свободою, а також зможе дати відповідь на дражливе запитання про те, яка ж відсутність свободи найбільше, хи-хи, чи пак найменше сумісна з честю нації!

Власне, свобода, по суті, є поняттям скорше романтичним, аніж просвітницьким, оскільки з романтизмом її ріднить суперечність між потягом людини до розширення ззовні та пристрасним звужуючим підкресленням свого «я». Індивідуалістичне прагнення до свободи породило історичний та романтичний культ націоналізму, а він сповнений войовничости, й гуманітарний лібералізм називає його «похмурим», хоча він також навчає індивідуалізму, але трохи інакшим чином. Індивідуалізм з його вірою в безконечну, космічну цінність кожної окремої особистости є романтично-середньовічним явищем, саме з нього випливає вчення про безсмертя душі, геоцентризм та астрологія. З іншого боку, індивідуалізм є темою гуманізму, який заграє з лібералізмом, він близький до анархії й у кожному разі прагне захищати такого цінного індивіда, аби його не пожертвували на користь загального. Це також індивідуалізм, часто слово означає й одне, й багато чого іншого.

Проте слід визнати, що пафос визволення створив у боротьбі з позбавленим побожности, дегенеруючим поступом щонайяскравіших ворогів свободи, найдотепніших захисників минулого. Й Нафта назвав Арндта, який проклинав індустріалізацію та прославляв аристократію, назвав Гьорреса, який написав книжку «Християнська містика». І хіба містиці чужа свобода? Хіба містика не виступала проти схоластики та догматизму, проти священиків? Не можна не бачити визвольної сили зокрема і в ієрархізмі, адже саме він запровадив обмеження безмежному монархізмові. Містика пізнього середньовіччя зберегла свою визвольну сутність, яка була провісницею Реформації, — тієї Реформації, що виявилася, хи-хи, нерозв'язним переплетінням свободи та поверненням до середньовіччя...

Діяння Лютера... Що ж, воно має ту перевагу, що з найгрубшою очевидністю показало сумнівну сутність себе самого, взагалі будь-якого діяння. А чи знають слухачі Нафти, що таке діяння взагалі? Діянням може бути, наприклад, убивство державного радника Коцебу студентом-корпорантом Зандом. Що, говорячи мовою криміналістів, «уклало зброю в руки» юного Занда? Звісно, порив до свободи. Та якщо придивитися, то виявиться, що зовсім не цей порив, а скорше моральний фанатизм та ненависть до антинародної фривольности. Щоправда, Коцебу перебував на російській службі, точніше, на службі Священного Альянсу; тому Занд таки діяв заради свободи, що знову ж таки видається неправдоподібним, оскільки серед його найближчих друзів були єзуїти. Словом, хоч би яким було діяння, воно є кепським способом одстоювання своїх поглядів і мало сприяє очищенню духовних проблем.

— Дозвольте поцікавитись, чи скоро ви закінчите ваші непристойні міркування?

Запитував пан Сеттембріні, ще й доволі різко. Він сидів і слухав, барабанячи пальцями по столі та покручуючи вус. І врешті не витримав. Йому ввірвався терпець. Він випростався, навіть більше, ніж випростався: збліднувши, навсидячки ніби став навшпиньки, лише злегка торкаючись стільця, і в такій позі, блискаючи чорними очима, зустрів ворога, який обернувся до нього з лицемірним подивуванням.