Розділ шостий

Один із чоловіків був їм незнайомий, другий виявився Лодовіко Сеттембріні; та італієць чи то їх не впізнав, чи зустріч з ними була йому небажаною, бо поквапно відвернувся і знову, жестикулюючи, заглибився в бесіду зі своїм супутником, причому навіть прискорив крок. Коли ж брати, наздогнавши його, весело поклонилися, він зробив вигляд, що приємно подивований, вигукнув «sapristi!» та «хай йому грець, це ви!», хотів тепер затриматися та пропустити хлопців уперед, чого вони не зрозуміли, тобто не помітили, оскільки не бачили в його маневрі жодного сенсу. Щиро радіючи зустрічі з італійцем, з яким уже давно не бачилися, вони зупинились потиснути йому руку та, цікавлячись його здоров'ям, із шанобливим чеканням поглядали на його супутника. Так вони змусили Сеттембріні зробити те, чого він, очевидно, хотів би краще не робити, хоча це здавалося їм абсолютно звичайним та природним учинком, а саме — їх познайомити. Знайомство відбулося, можна сказати, буквально на ходу — італієць, не зупиняючись, поєднуючим жестом разом із жартівливим зауваженням відрекомендував обох панів і лише на мить пригальмував, щоб дати їм можливість, нахилившись, потиснути один одному руки.

Виявилося, що незнайомець — на вигляд, приблизно того ж віку, що й Сеттембріні — його сусід, другий квартирант дамського кравця Лукачека, й що прізвище його Нафта, наскільки могли розібрати хлопці. То був маленький худорлявий чоловічок з поголеним обличчям такої разючої, хотілося б навіть сказати — гострої, майже їдкої потворности, що брати були просто вражені. Все в ньому здавалося гострим: і гачкуватий ніс, який одразу впадав у вічі, й вузький зціплений рот, і погляд світло-сірих очей за товстими скельцями окулярів у тонкій оправі, й навіть мовчання, яке він зберігав, із чого випливало, що й мова його так само гостра й логічно послідовна. Він був, як тут було заведено, без капелюха та без пальта, але вишукано вдягнений: темно-синій у білу смужку фланельний костюм гарного модного покрою. Як з'ясували хлопці, обвівши його допитливим світським поглядом і зіткнувшись з таким самим, але ще швидшим та проникливішим поглядом маленького Нафти, який оглянув їх з ніг до голови. Якби не грація та гідність, з якою Лодовіко Сеттембріні вмів носити свій ворсяний сурдут та картаті штани, він невигідно виділявся б серед цього вишуканого товариства. Та про це не могло бути й мови, до того ж картаті штани були бездоганно випрасувані і, якщо не надто приглядатися, здавалися майже новими, — безперечно, тут доклав руку господар квартири, як зразу вирішили брати. Якщо за добротністю та світськістю костюма потворний Нафта стояв ближче до хлопців, ніж до свого сусіда по квартирі, то, окрім спільного для обох зрілого віку, було ще щось таке, що рішуче відрізняло мешканців будинку Лукачека від двох наших юнаків. Про що найбільш наочно свідчив колір обличчя обох пар: в однієї — смаглявий та цегляно-червоний від засмаги, в другої — блідий. Йоахим за зиму зовсім побронзовів, обличчя ж Ганса Касторпа під білявим, розділеним на проділ волоссям пашіло червоною трояндою; тоді як римська блідість пана Сеттембріні, що пасувала до його чорних вусів, ніяк не зникала під дією гірського сонця, а його товариш, хоча й білявий чи, скорше, з попелястим, металічно-безбарвним волоссям, зачесаним зі спадистого чола назад через усе тім'я, — також вирізнявся матовою білизною шкіри темноволосих рас. Двоє з чотирьох спиралися на ціпочки, а саме Ганс Касторп та Сеттембріні, Йоахим вважав, що йому, як майбутньому військовому, це не пасує, а Нафта, після того, як його відрекомендували, негайно знову заклав руки за спину. Вони були маленькі й ніжні, як, зрештою, і його ніжки, одначе цілком співмірні з поставою. Те, що він видавався простудженим та сухувато покашлював, уваги не привертало.

З великою елегантністю Сеттембріні нараз передолав невдоволення чи то збентеженість, виявлену ним при зустрічі з хлопцями. Він здавався в чудовому настрої та, знайомлячи їх, весело жартував — так, наприклад, відрекомендував їм Нафту як «princeps scholasticorum»[11].

— Радість, — промовив він, — «панує в храмі моєї душі» — за висловом Аретіно, й це заслуга весни, весни, яку він особливо цінує. Панове знають, що в нього достатньо накипіло на серці проти цього світу, тут, нагорі, він уже не раз давав волю своїм почуттям. Та слава гірській весні! Вона здатна тимчасово примирити його з усіма жахливостями цих місць. Вона не збиває з пантелику і не викликає подратування, як весна на рівнині. Жодного прихованого кипіння! Жодних вологих випарів, жодної туманної задухи! Навпаки — ясність, сухість, прозорість та гіркувата привабливість. Ось що йому до душі, ось що справді потрясає!

Вони йшли нерівною шеренгою, тримаючись наскільки можливо поряд, та коли назустріч траплялися перехожі, правофланговий Сеттембріні був змушений відходити на дорогу, незабаром їхній стрій зруйнувався, оскільки хтось увесь час то відставав, то сторонився, наприклад, Нафта, який тримався ліворуч, або Ганс Касторп, що крокував між гуманістом та своїм братом Йоахимом. Нафта рвучко розсміявся своїм глухуватим від нежиті голосом, що звучав, мов надтріснута тарілка, коли по ній стукають кісточками пальців. Кивнувши на Сеттембріні, він сказав, розтягуючи слова:

— Зразу видно вольтер'янця, раціоналіста. Він славить природу за те, що навіть при найкращій нагоді вона не збиває нас з пантелику містичним туманом, а дотримується класичної сухости. До речі, як буде латиною «волога»?

— Humor, — кинув Сеттембріні через ліве плече. — А гумор нашого професора в його поглядах на природу полягає в тому, що він, за прикладом святої Катерини Сієнської, згадує про рани Христові, коли бачить червоні примули.

— Це було б скорше дотепно, ніж гумористично. Адже там до природи долучається дух. А природа його потребує.

— Природа, — сказав Сеттембріні, притишивши голос і вже не так через плече, як просто вбік, — не потребує вашого духу. Вона сама по собі дух.

— І вам не обрид ваш монізм?

— А, отже ви визнаєте, що лише заради розваги вносите розлад у світобудову, відриваєте Бога від природи!

— Дуже цікаво: ви називаєте потягом до розваг те, що я маю на увазі, коли кажу: «пристрасть і дух».

— Подумати тільки, що, користуючись такими великими словами для таких легковажних потреб, ви ще мене називаєте балакуном!

— Ви наполягаєте на тому, що дух означає легковажність. Але дух не винний у тому, що він є первинно дуалістичним. Дуалізм, антитеза — ось рушійний, пристрасний, діалектичний, дотепний принцип. Бачити світ розділеним на ворожі начала — ось що таке дух. А будь-який монізм нудний. Solet Aristoteles quaerere pugnam[12].

— Арістотелю? Арістотель переніс реальність загальних ідей на індивідуальні явища. Це пантеїзм.

— Хибно! Визнаючи об'єктивність одиничного, переносячи суть речей із загального на часткове явище, як то робили послідовники Арістотеля — Тома Аквінський та Бонавентура, — ви відділяєте світ од його вищої ідеї, ставите світ поза Богом, а Бога робите трансцендентним. Це класичне середньовіччя, шановний добродію.

— Класичне середньовіччя — чудовий вислів!

— Перепрошую, але я вживаю поняття «класичне» там, де воно є доречним, тобто в тих випадках, коли ідея досягає досконалости. Антика не завжди була класичною. А я помічаю, що ви не зносите... вільного поводження з категоріями, не сприймаєте абсолюту, зокрема й абсолютного духу. Ви хочете, щоб дух був тотожним демократичному поступові.

— Сподіваюся, ми обидва поділяємо думку, що дух, хоч би яким був він абсолютним, ніколи не може стати на захист реакції.

— Проте він завжди стоїть на захисті свободи!