Розділ шостий

— Добре. То як же воно було? — запитав надвірний радник. Він запитував і кивав, як киває людина, що очікує особливо похвального відгуку й, спираючись на власний досвід, уже вкладає у своє запитання своєрідне підтвердження очікуваної похвали.

— Напевне, французька в мене сильно накульгувала, — ухилився від прямої відповіді Ганс Касторп. — Та й звідки я можу її знати? Але в потрібний момент слова самі приходять на язик, так що ми якось порозумілися.

— Певна річ. Ну, й що? — повторив надвірний радник, викликаючи на відвертість. — Правда, гарненька?

Ганс Касторп стояв, розчепіривши ноги та лікті, і защібав комірець сорочки, задерши голову до стелі.

— Зрештою немає тут нічого нового, — сказав він. — Тижнями живуть на курорті двоє людей чи дві родини під одним дахом як чужі люди. Одного чудового дня знайомляться, переймаються симпатією й нараз дізнаються, що одне від'їжджає. Таке, на жаль, трапляється досить часто. Й тоді, звичайно, хочеться зберегти хоч якийсь зв'язок, почути одне про одного, — тобто листуватись. Але пані Шоша...

— Хм! А вона, очевидно, не хоче? — щиро розсміявся надвірний радник.

— Атож. І чути про це не хотіла. А вам вона ніколи не пише звідтіля?

— Боронь боже, — відповів Беренс. — Та їй таке й на думку не спаде. По-перше, через лінощі, а потім, як же вона має писати? Російською я читати не можу, в крайньому разі можу стулити зо два слова, але читати — ні-ні. Та й ви також. Ну, а французькою чи німецькою кішечка, правда, дуже мило нявкає, але з письмом вона потрапила б у скрутне становище. Орфографія, мій любий! Ні, юначе, тут ми з тобою маємо запастися терпінням. Адже час від часу вона сюди повертається. Це, так би мовити, питання техніки, темпераменту. Один кидається від'їжджати й мусить повертатись, інший зразу лишається настільки, що повертатися немає більше потреби. Якщо ваш брат у перших зараз поїде, то скажіть йому лише, що з великою вірогідністю ви самі ще застанете його тріумфальне повернення сюди.

— Але, пане надвірний раднику, як довго, на вашу думку, я...

— Не ви, а він! Унизу він пробуде менше, ніж був тут. Ось моя думка, і дуже прошу передати її йому, будьте ласкаві.

Приблизно таким чином велася їхня розмова, хвацько керована Гансом Касторпом, хоча результат був двозначним, а то й нікчемним. Адже про те, скільки треба ще перебути, щоб дочекатися повернення того, хто збирається достроково від'їхати, розмова була двозначна, а щодо зниклої пацієнтки — дорівнювала нулю. Ганс Касторп нічого про неї не знатиме, допоки їх розділяє таємниця часу й простору. Писати листів вона не буде, і він — теж... Зрештою, якщо подумати, то для чого воно йому потрібно? Хіба то не педантична умовність, не міщанська забобона вважати, буцімто вони мають листуватись, адже йому раніше здавалося, що й говорити їм не потрібно чи навіть небажано? Та хіба ж він з нею справді «розмовляв» у тому сенсі, в якому це розуміє освічений Захід, коли сидів поряд з нею в карнавальну ніч, хіба то не було скорше маренням уві сні чужинською мовою в не надто цивілізованій манері? Для чого ж тоді марнувати папір чи поштівки, як то він часом робив, посилаючи звістку додому, на рівнину, повідомляючи про мінливі результати обстежень? Хіба Клавдія не має права відмовитися від писання листів, завдяки тій свободі, яку надає їй хвороба? Говорити, писати — це справді чудова справа для республіканців та гуманістів, справа такого собі пана Брунетто Латіні, який написав книжку про чесноти та вади, й надав флорентійцям необхідного блиску, навчивши їх ораторської майстерности та мистецтва керувати своєю республікою за законами політики...

Тут думки Ганса Касторпа перейшли до Лодовіко Сеттембріні, й він почервонів так само, як того разу, коли лежав хворий у своїй кімнаті й літератор несподівано постав перед ним у раптово ввімкненому яскравому світлі. Панові Сеттембріні Ганс Касторп також міг би поставити свої запитання щодо незбагненних загадок хоча б для того, щоб підколоти його та викликати на диспут, не сподіваючись одержати пряму відповідь, адже гуманіст переймався лише земними справами. Та після карнавального вечора, коли схвильований Сеттембріні залишив музичну кімнату, в його взаєминах із Гансом Касторпом війнуло відчутною прохолодою, причиною якої було нечисте сумління одного та глибоке незадоволення своїм вихованцем другого, внаслідок чого обоє уникали один одного й за кілька тижнів не прохопилися між собою жодним словом. Чи залишався Ганс Касторп «важкою дитиною життя» в очах Сеттембріні? Ні, скорше, він був утраченим в очах того, хто шукав мораль у розумі та доброчинності... Й Ганс Касторп озлобився на пана Сеттембріні, насуплював брови та кривив губи, коли вони зустрічалися, тоді як сяючий погляд чорних очей італійця зупинявся на ньому з німим докором. Проте озлобленість якось нараз розвіялася, коли літератор кілька тижнів по тому, так би мовити, сам перший заговорив з ним, правда, лише проходом та у формі міфологічного натяку, для розуміння якого була необхідна західна освіченість. Це було по обіді; вони перестрінулися біля скляних дверей, які вже не грюкали. Порівнявшись із Гансом Касторпом і не збираючись затримуватися, Сеттембріні сказав:

— Ну як, інженере, чи до смаку вам був гранат?

Ганс Касторп радісно і збентежено посміхнувся:

— Тобто... Що ви маєте на увазі, пане Сеттембріні? Гранат? Хіба були гранати? Я ще ніколи в житті... А, ні, одного разу я пив гранатовий сік із зельтерською. На смак надто солодкий.

Італієць, який уже був його випередив, обернувся й відрізав:

— Часом боги та смертні спускалися в царство тіней і знаходили шлях назад. Але ті, хто живе в потойбічні, знають — той, хто раз скуштував плодів царства мертвих, назавжди залишиться в їхній владі.

І Сеттембріні подався собі в своїх незмінних картатих штанях, навіть не поглянувши на Ганса Касторпа, котрого, як йому здавалося і як воно, певною мірою, було, своєю багатозначністю він просто приголомшив; хоча хлопець, подратовано пирхнувши про те, що ж то італієць мав на увазі, пробурчав собі під ніс:

— Латіні, Кардуччі, тутті-фрутті, дай мені спокій!

Водночас він був дуже задоволений і схвильований тим, що італієць таки заговорив з ним: адже, незважаючи на свій трофей, на похмурий сувенір, якого носив біля серця, він таки дуже прихилився до пана Сеттембріні, високо поціновував його товариство, й думка про те, що той раз і назавжди покине його й одвернеться, була тяжча й жахливіша, ніж почуття хлопчика, на якому в школі поставили хрест і котрий, цілком як пан Альбін, насолоджується перевагами своєї ганьби. Проте самому зав'язати розмову з ментором він не наважувавсь, а той з цим не квапився і підійшов до свого важкого вихованця тільки багато тижнів по тому.