Розділ шостий

Наступного ранку вона роздала ледь не всім хворим, що заходили до їдальні, коробки з цукерками на згадку й ненадовго від'їхала з обома своїми дівчатами.

Ну, а як же Йоахим? Як він почувався? Чи зітхнув нарешті вільно, з полегшею, чи страждав душею, поглядаючи на порожнє місце за столом? Чи була наслідком від'їзду Марусі незвичайна для нього бунтівна поведінка, погрози самому поїхати звідси, якщо його й надалі водитимуть за носа? Чи, може, навпаки, той факт, що він досі не поїхав і прихильно вислуховував, як Беренс вихваляє відлигу, варто було пов'язати з тим, що пишногруда Маруся від'їхала не назовсім, і за п'ять найдрібніших одиниць тутешнього часу знову сюди повернеться? Ох, тут усе сплуталося воєдино, все однаковою мірою; та хто-хто, а Ганс Касторп міг собі уявити, як почувається Йоахим, навіть ні про що його не розпитуючи. Він так само ретельно уникав цієї теми, як і Йоахим уникав називати ім'я особи, що недавно від'їхала.

А хто ж це тим часом зайняв місце Сеттембріні, в товаристві новоприбулих з Голландії, наділених таким шаленим апетитом, що кожен з них за обідом, який складався з п'яти страв, замовляв собі перед супом яєчню з трьох яєць? Це був Антон Карлович Ферґе, той самий Ферґе, який пройшов через пекельні випробування плеврального шоку! Так, пан Ферґе встав з ліжка; і без пневмотораксу його стан настільки поліпшився, що більшу частину дня він проводив на ногах, беручи участь у всіх столуваннях, доброзичливо випинаючи свої пишні вуса та великий борлак. Брати часом балакали з ним у їдальні та в салонах, а іноді навіть домовлялися разом ходити на обов'язкові прогулянки, оскільки були прихильні до бідолашного страдника, який сам заявляв, що нічого не тямить у високих матеріях, і після такої обмовки доброзичливо розповідав про виробництво галош та про окремі області російської імперії, про Самару, Грузію, а тим часом вони чалапали в тумані драглистою сніговою кашею.

Адже дороги, справді, стали майже непрохідними, настільки їх розвезло, а все навколо тонуло в тумані, що клубочився по землі. Й хоча надвірний радник казав, що то не туман, а хмари, Ганс Касторп не дуже цьому вірив. Весна вела запеклу боротьбу, яка зі змінним успіхом, з рецидивами лютих морозів тяглася довгими місяцями, ледь не до середини червня. Ще в березні, коли світило сонце, важко було довго влежати на балконі навіть під парасолею, так сильно припікало, й деякі дами вже вирішили були нарядитись по-літньому й з'явилися до сніданку в муслінових сукнях. Певною мірою їх виправдовувала своєрідність тутешнього клімату, який збивав з пантелику, метеорологічно плутаючи різні пори року; одначе в їхньому заскакуванні наперед була й чимала доза короткозорости та брак фантазії, — своєрідна обмеженість людей, що живуть сьогоднішнім днем і не можуть навіть подумати про те, що все може бути інакше, а також жадоба до змін та нетерплячка, що призводила до марнування часу: раз за календарем березень, значить весна, значить те саме, що літо, і дами витягали з валіз муслінові сукні, щоб похизуватися в них, перш ніж настане осінь. А осінь і справді ніби вже настала. Квітень був похмурим, холодним, мрячливим, і безперервний дощ перейшов у сніг та заметілі. На лоджії дубіли від холоду руки, обидві верблюжі ковдри знову добре прислужилися, ще трохи — й можна було знову діставати хутряний спальний мішок, адміністрація вирішила знову ввімкнути опалення, і всі нарікали, що весни так і не було. Аж до кінця місяця скрізь лежав глибокий сніг; але потім задув фен, який прогнозували чи то пророкували найчутливіші до змін погоди бувалі пацієнти: пані Штер, панна Леві з обличчям кольору слонової кістки та вдова Гессенфельд одностайно відчули його, ще задовго до того, як над гранітною вершиною гори на півдні з'явилася малесенька хмаринка. Пані Гессенфельд постійно впадала в плач, Леві не вставала з ліжка, а пані Штер, уперто виставивши свої заячі зубки, із забобонним острахом щогодинно стверджувала, що в неї точно має піти горлом кров; існувала думка, буцімто фен викликає кровотечу. Було надзвичайно тепло, опалення вимкнули, балконні двері залишали на ніч відчиненими, і все-таки на ранок температура в кімнаті не опускалася нижче одинадцяти градусів, сніг нестримно танув, ставав льодянисто-сірим, ніздрюватим, шпаристим, а там, де лежав кучугурами, він просідав, і здавалося, ніби кучугура заходить під землю. Скрізь текло, сочилося, жебоніло, в лісі скрапувало та обсипалося, вали із налопаченого снігу вздовж вулиць та білосніжні килими на луках поступово зникали, хоча снігу навалило надто багато, щоб він міг скоро зникнути. В долині, під час обов'язкових прогулянок, на вас чекали чудові картини, весняні, казково-невинні несподіванки. Попереду простягалися луки, за ними, все ще у снігу, височів потужний конус Шварцгорна, праворуч якого сповзав льодовик Скалетта, також засніжений, та й самі луки з поодинокими стіжками сіна були ще вкриті снігом, правда, вже тонким та нерівним, наскрізь проколотим сухою торішньою травою, з прогалинами, де проступали темно-шерхкі горби землі. Та все-таки сніг на луках, як здавалося тим, хто там прогулювався, лежав аж надто нерівномірно, — поодаль, біля лісистих схилів, шар його був товщий, а поряд, у них перед очима, по-зимовому жорстку, вицвілу траву ніби лише припорошили, притрусили, оздобили снігом... Вони придивлялися, з подивом схилялись — то був не сніг, а квіти, квіти з-під снігу, сніжний квіт, крихітні чашечки на коротких стеблах, білі та біло-голубі весняні крокуси, це ж треба, вони мільйонами повипиналися із просякнутої вологою лугової землі та росли так густо, що їх цілком можна було прийняти за сніг, в який вони вдалині непомітно переходили.

Всі сміялися над своєю помилкою, сміялись від радости, що побачили таке диво — ці милі, боязкі спроби пристосування перших паростків органічного життя, яке наважилося знову визирнути на світ. Пацієнти рвали квіти, милувалися ними, роздивляючись ніжну будову чашечок, прикрашали ними петлиці, брали додому й ставили у воду в себе в кімнатах; надто тривалим було неорганічне заціпеніння долини, надто тривалим, хоча час промайнув швидко.

Але сніжний квіт замело справжнім снігом, та сама доля спіткала й блакитні альпійські дзвіночки, жовтий та червоний первоцвіт, що прийшов їм на зміну. Так, нелегко було пробитися тут весні, подужати тутешню зиму! Десятки разів доводилося їй відступати, перш ніж весна утвердилася на цих висотах, та й то лише до нового вторгнення зими з її білими заметілями, крижаним вітром та знову увімкненим опаленням. На початку травня (адже, поки ми розповідали про сніжний квіт, прийшов травень), тож на початку травня було просто мукою написати на лоджії бодай одну листівку на рівнину, пальці просто дубіли від вогкого, буквально листопадового холоду; а єдині три з половиною листяних дерева в долині були голими, як на рівнині у січні. Цілими днями йшов дощ, так тривало добрий тиждень, і якби не заспокійливі властивості тутешніх шезлонгів, було б, напевне, просто нестерпно висидіти на повітрі стільки годин у запоні хмар з мокрим, закоцюблим обличчям. Та це був таки замаскований весняний дощ, і що довше він лив, то більше видавав себе. Він змив майже ввесь сніг, білого вже не залишалось, тільки де-не-де ліпилася бруднувата крижано-сіра пляма, й тут таки луки зазеленіли по-справжньому!

Яка приємність для ока оця зелень лук після безкрайньої білизни! А була ще інша зелень, яка ніжністю та м'якістю навіть перевершувала молоду травичку. Китички нових голок модрини. На обов'язкових прогулянках Ганс Касторп ніяк не міг утриматися від спокуси, щоб не погладити їх або провести по них щокою, так притягали вони своєю ніжністю, пухнастістю та свіжістю.

— Так можна і ботаніком стати, — сказав хлопець до свого супутника. — Ще чого доброго захопишся цією наукою від насолоди, яку одержуєш, спостерігаючи за пробудженням природи, особливо після зимівлі тут, у вас нагорі! Та це ж тирлич жовтий, бачиш, там на схилі, а це якийсь невідомий мені різновид маленьких жовтих фіалок. А це ось жовтці, вони й унизу такі самі, з родини жовтців, та ще й махрові, надзвичайно приваблива рослина, до речі, двостатева, ось дивися, безліч тичинок та кілька зав'язей, андроцей та ґінезей, якщо пам'ять не зраджує. Обов'язково треба дістати собі деякі книжки з ботаніки, аби хоча б трохи розібратися в цій сфері життя та знання. Яким став строкатим світ!

— У червні ще й не те буде, — сказав Йоахим. — Тутешні місця відомі своїми квітучими луками. Правда, не думаю, що я цього дочекаюся. Це тебе Кроковскі напоумив займатися ботанікою?

Кроковскі? З чого це Йоахим узяв? А, так! Він згадав про доктора Кроковскі, бо той недавно в одній зі своїх лекцій заглибився в ботаніку. Оскільки помилявся б той, хто подумав, буцімто зміни, які визрівали, зайшли так далеко, що Кроковскі припинив читати лекції. Що два тижні читав він їх, як і раніше, в сурдуті, хоча й не в сандалях, які носив лише влітку й, отже, незабаром знову мав узути — що два тижні по понеділках, у їдальні, як і тоді, в перші дні, коли Ганс Касторп, увесь заляпаний кров'ю, з'явився туди із запізненням. Три чверті року говорив психоаналітик про любов та хворобу — не побагато заразом, а все маленькими порціями, від півгодини до сорока п'яти хвилин, розкриваючи перед слухачами скарби своїх знань та думок, і в усіх складалося враження, що він ніколи не закінчить і що так може тягтися до безконечности. Лекції його нагадували «Тисячу й одну ніч», правда, щораз із перервами на два тижні, крім того лекції ставали чимраз довшими, вони були цілком придатні, як казки Шехерезади, аби задовольнити цікавість нудьгуючого шаха та втримати його від насильницьких дій. За своєю неосяжністю тема доктора Кроковскі нагадувала починання, якому присвятив свої сили пан Сеттембріні — «Енциклопедію страждань», а судити про можливості варіацій теми можна було навіть із того, що лектор недавно навіть завів мову про ботаніку, точніше — про гриби... До речі, він, очевидно, трохи змінив тему, тепер мова йшла про любов та смерть, що стало для нього приводом поділитися деякими міркуваннями частково витончено поетичного, а частково — суто наукового характеру. Тож у зв'язку з цим наш учений, як завжди розтягуючи на східний манер слова та розкотисто вимовляючи «р», заговорив про ботаніку, тобто про гриби — про ці плодючі, чудернацькі форми органічного життя, породжені мороком, за своєю природою наділені плоттю й наближені до тваринного царства — продукти тваринного обміну, такі як: білок, глікоген, тваринний крохмаль — входять до їхнього складу. І доктор Кроковскі особливо зупинився на одному грибі, який своєю формою та магічною силою, яку йому приписували, прославився ще в античні часи — на зморшку, в латинській назві якого фігурує епітет impudicus[9], своїм виглядом він нагадує про кохання, а своїм запахом — про смерть. Річ у тому, що коли з шапинки impudicus'a у формі дзвіночка спливає зеленавий, липкий слиз, у якому містяться спори, від нього, як не дивно, шириться надзвичайно сильний трупний дух. А серед малоосвічених людей цей гриб досі вважається засобом, що збуджує статевий потяг.

Тут Кроковскі вже трохи перегнув палицю, виступаючи при дамах, уважав прокурор Паравант, морально зміцнілий завдяки пропаганді надвірного радника, він вирішив залишитися на весну. А пані Штер, яка також виказала твердість характеру, не зважаючи на всі спокуси самовільного від'їзду, оголосила за столом, що сьогодні доктор Кроковскі був надто обскурантським зі своїм класичним грибом. «Обскурантський», — сказала злощасна, ганьблячи свою хворобу щораз новими доказами неймовірного невігластва. Та Ганс Касторп дивувався з іншої причини: чого б це Йоахиму натякати на доктора Кроковскі з його ботанікою, вони ніколи не заводили розмов про лікаря-психоаналітика, так само, як і про Клавдію Шоша та про Марусю, — вони ніколи не згадували про нього, обходячи мовчанкою як його особу, так і діяльність. І тут раптом Йоахим називає асистента, називає з неприхованою досадою, яка, зрештою, відчувалась і в його заяві про те, що він не збирається чекати, поки заквітують луки. Чесний Йоахим був досить близьким до того, щоб утратити душевну рівновагу; його голос тремтів од подратування, звичної лагідности та поміркованости в ньому не відчувалося. Чи журився він за помаранчевими парфумами? Чи його довели до відчаю знущальні показники шкали Ґаффкі? Чи, може, він марудився сумнівами: чекати тут осени чи самовільно поїхати геть?

Насправді тут була ще й інша причина, яка викликала дратівливе тремтіння його голосу та замало не знущальний відгук на лекцію з ботаніки. Про цю причину Ганс Касторп нічого не відав чи, точніше, не знав, що Йоахим про неї знає, адже він сам, неслух і важка дитина життя та педагогіки аж надто добре про неї знав. Словом, Йоахим відкрив один негарний учинок свого брата, випадково впіймав його на зраді, досить подібній до тієї, котру він здійснив під час карнавалу, — на новій невірності, яка обтяжувалася тим, що Ганс Касторп, безперечно, зраджував уже тривалий час.

До незмінно монотонного ритму, з яким проминав тут час, до раз і назавжди встановленого розпорядку дня санаторію, який сприяв швидше той час гаяти, до розпорядку завжди незмінного, який робив дні подібними як дві краплі води, до розпорядку, тотожного самому собі, схожого із завмерлою вічністю, так що важко було навіть збагнути, як він здатний виношувати зміни, — тож до цього непорушного розпорядку дня належав, як кожен пам'ятає, обхід доктора Кроковскі всіх кімнат між пів на четверту та четвертою годиною, точніше, не кімнат, а лоджій, від шезлонга до шезлонга. Стільки змінилося тих звичайних санаторних днів, одколи Ганс Касторп, прийнявши горизонтальне життєве положення, дратувався з того, що асистент його обминає й не бере до уваги! Тодішній гість давно вже став колегою та ветераном — доктор Кроковскі дуже часто так і називав його під час своїх контрольних візитів, і якщо військове слівце, в якому асистент вимовляв «р» на екзотичний манер, тільки злегка торкаючись язиком до піднебіння, зовсім йому не личило й звучало досить огидно, як висловився був Ганс Касторп у розмові з Йоахимом, зате воно непогано пасувало до його бадьорої, по-чоловічому веселої манери триматися, що викликало благодушну довіру, проте цій манері знову-таки суперечила якась темнувата блідість, яка надавала йому дещо сумнівного вигляду.

— Ну, як життя-буття, колего? — запитував доктор Кроковскі, виходячи від варварського російського подружжя та стаючи в головах шезлонга Ганса Касторпа, а той, кого стосувалося це бадьоре звертання, склавши на грудях руки, щодня незмінно відповідав на огидні вітання вимушено-привітною посмішкою, втупившись у жовті зуби доктора, які проглядали крізь його чорну бороду. — Добре спали? — вів далі доктор Кроковскі. — Крива знижується? Сьогодні піднялася? Нічого, до весілля буде в нормі. Вітання. — І з цим словом, що звучало не менш огидно, оскільки він вимовляв його «втань», ішов він далі, до Йоахима — адже це був лишень обхід, він перевіряв, чи все гаразд.

Щоправда, часом доктор Кроковскі затримувався й довше, стояв, такий кремезний, і ввесь час по-чоловічому посміхаючись, балакав про те, про се, про відлигу, про від'їзди та приїзди, про настрій пацієнтів, добрий чи поганий, про свої особисті справи, про минуле та плани на майбутнє, аж поки казав «втань» і йшов далі, а Ганс Касторп, щоб змінити позу, закладав руки за голову і, також посміхаючись, відповідав йому, — хоча і відчував нехіть, але таки відповідав. Розмова велася притишеним голосом, і хоча скляна перегородка лоджії не сягала до верху, Йоахим не міг та й не намагався розібрати, про що вони говорять. Часом чув, як його брат підводився з шезлонга й заходив із доктором Кроковскі до кімнати, очевидно, щоб показати йому температурну криву; і там розмова, напевне, тривала ще якийсь час, судячи з того, що асистент заходив до Йоахима через двері з коридору, трохи затримавшись.

Про що ж вони гомоніли? Йоахим не питав, та якби хто з нас не захотів слідувати його прикладу та запитав про таке, то достатньо було вказати на масу тем і приводів для духовного спілкування між чоловіками та колегами, в чиїх поглядах на світ явно домінував ідеалістичний елемент, й один з них шляхом самоосвіти дійшов поглядів на матерію як на гріхопадіння духа, як на злоякісну пухлину, що утворилася внаслідок подразнень, тим часом лікар зазвичай проповідував вторинний характер органічних захворювань. Як багато, на нашу думку, варто тут було з'ясувати та обмінятися з цього приводу думками: матерія як сороміцьке виродження нематеріального, життя як розпуста матерії, хвороба як збочена форма життя! Тут, розвиваючи чергову лекцію, можна було вести мову про любов як хвороботворну силу, про надчуттєву природу симптому, про «старі» та «нові» вражені місця, про розчинні токсини та любовні напої, про проникнення в несвідоме, про благотворність «розчленовування душі», про зворотний характер симптомів, — і звідки нам знати, про що ще, — адже з нашого боку це всього лише припущення та здогади на той випадок, якби постало питання, про що ж, власне, могли розмовляти між собою доктор Кроковскі та молодий Ганс Касторп!

До речі, вони більше не вели бесід, розмови тривали не довго, лише кілька тижнів; останнім часом доктор Кроковскі затримувався в нашого хворого не довше, ніж в інших. «Ну, як, колего?» та «втань», — цим, власне, переважно візит обмежувався. Зате Йоахим зробив одне відкриття, яке дало йому підстави вважати поведінку Ганса Касторпа зрадою; зробив він його цілком випадково, зі своєю прямолінійністю військового, навіть не помислюючи про те, щоб вистежувати брата. Просто-напросто якось у середу його викликали з лоджії, де він проводив процедуру лежання після другого сніданку, й запросили у підвал на зважування, — і там він усе побачив. Він спускався сходами, акуратно застеленими лінолеумом, звідки було видно двері в ординаторську, обабіч якої були кабінети, де просвічували хворих, у лівому — фізично, а у правому за рогом та на сходинку нижче — психічно; на дверях цього кабінету була причеплена візитівка доктора Кроковскі. Та на середині сходового прольоту Йоахим раптом зупинився, бо з ординаторської після уколу вигулькнув Ганс Касторп. Поквапно вийшовши з дверей, він прихилив їх обома руками й, не обертаючись, повернув праворуч до дверей з приколотою кнопками візитівкою, великими нечутними кроками підійшов до них та постукав. Ступаючи, він нахилявся вперед, наближаючи вухо до свого пальця, що барабанив у двері. А коли з кабінету пролунав баритон господаря, який промовив «прошу» зі своїм характерним «р», Йоахим побачив, як його брат зникає в напівтемряві аналітичного підземелля доктора Кроковскі.

Ще хтось

Довгі дні, найдовші, якщо говорити об'єктивно, маючи на увазі кількість годин світлового дня; адже астрономічна тривалість ніяк не впливала на швидкоплинність дня, ні щодо кожного окремого, ні щодо їхнього одноманітного перебігу. Майже три місяці минуло з дня весняного рівнодення, й настав сонцеворот. Проте фенологічний рік тут, у нас нагорі, не поспішав за календарем: тільки зараз, тільки останніми днями остаточно прийшла весна, весна, ще без жодних ознак обтяжливої літньої спеки, духмяна, легкоплинна, прозора, зі сріберною небесною блакиттю та дитячою строкатістю лугових квітів.

Ганс Касторп знаходив на схилах ті самі квіти, останні з яких Йоахим поставив для нього у вазу на честь його приїзду: деревій та дзвіночки — ознака того, що рік завершує своє коло. Та яке багатство й розмаїття форм органічного життя у вигляді зірочок, чашечок, дзвіночків та менш правильних форм нараз виповзло зі смарагдової молодої травички на схилах та луках, сповнюючи сонячне повітря сухим, пряним ароматом: горицвіт та безліч диких братків, стокротки, маргаритки, жовті та червоні первоцвіти, незрівнянно більші та гарніші, як стверджував Ганс Касторп, ніж ті, які будь-коли бачив на рівнині, якщо він коли-небудь звертав на них увагу; й скрізь — альпійські дзвіночки з киваючими ворсяними голівками, блакитні, багряні та рожеві — типова квітка для цих висот.