Спін

Ен стрімголов вилетів геть, у своїй завеликій білій футболці, що метлялася позаду.

До вечора почався дощ, глибока тропічна злива, яка тривала кілька днів, протягом яких я писав, спав, їв, ходив туди-назад, переживав.

Ібу Інна обдирала губкою моє тіло у темну дощову ніч надворі, змиваючи з мене болото мертвої шкіри.

- Розкажіть мені щось, що ви пам’ятаєте про них, - сказала вона. - Як це було для вас, - рости разом з з Діаною і Джейсоном Лайтонами.

Я подумав про це. Або, скоріше, опустився в більш темний пласт пам’яті для того, щоб підшукати щось символічне. Я не знав, що вибрати, але спогад сам сплив на поверхню: зоряне небо, дерева. Це були сріблясті тополі, похмуро таємничі на вигляд.

- Одного разу ми вирушили в похід, - сказав я. - Це було ще до Спіна, але не дуже далеко.

Я почував себе добре, коли змивалася мертва шкіра, принаймні на перших порах, але новий шар дерми був чутливий, як у новонародженого. Перший шкребок губки діяв заспокійливо, але другий відчувався, як йод на свіжому порізі. Інна розуміла це.

- Лише ви троє? Хіба ви не були занадто молоді для цього, я маю на увазі, ви ще були дітьми? Чи ви подорожували зі своїми батьками?

- Без батьків. Ед і Керол відпочивали раз на рік, на курортах або круїзних суднах, і бажано без дітей.

- А твоя мати?

- Вона воліла залишатися вдома. Нас по дорозі підібрала одна пара, взявши нас на пагорби разом з їх власними двома хлопчиками-підлітками, які не хотіли мати з нами нічого спільного.

- Але чому? Ох, я здогадалася, їх батько хотів втертися в довіру до Еда Лайтона? Можливо хотів якусь послугу?

- Можливо й так. Я не питав. Джейсон теж. Хоча Діана, можливо, знала, в чому справа, - вона завжди звертала увагу на такі речі.

- Це навряд чи має значення. Ви поставили табір на пагорбах? Поверніться на бік, будь-ласка.

- Свого роду наметовий табір з паркуванням. Не зовсім незаймана природа. Але це було у вихідні дні у вересні, і у нас було окреме місце для кожного. Ми розбили намети і розпалили багаття. Дорослі, я згадав їх фамілію, - Фітч, - співали пісні і заохочували нас підтягувати в приспівах. Вони хотіли, щоб у нас залишилися приємні спогади про цей літній табір. Але насправді було досить сумно. Підлітки Фітчів ненавиділи усе це і сховалися в своєму наметі з навушниками. Старші зрештою здалися і теж пішли спати.

- І залишили вас утрьох біля вмираючого багаття. Була ясна ніч чи дощова, як ця?

- У нас дуже ясні ночі на початку осені. Навряд чи такі, як тут, з жаб’ячими хорами і краплями дощу, що барабанять по тонких дахах. Місяця не було, але було багато зірок. Не тепло, але й не дуже холодно, хоча ми були на високому пагорбі. Вітер. Досить вітряно, щоб ми могли чути, як дерева розмовляють одне з одним.

Посмішка Інни розширилася.

- Дерева говорять одне з одним! Так, я знаю, як це виглядає. Тепер на лівий бік, будь-ласка.

- Поїздка була стомлюючою, але коли ми залишилися втрьох, Джейсон ожив, дістав ліхтарик, і ми відійшли на кілька десятків метрів від вогню, на відкритий простір, оточений тополями, далеко від автомобіля, наметів і людей, на схил, де земля спускалася на захід. Джейсон показав нам смугу зодіакального світла над горизонтом, що світилася на небі.