Спін

- Вона казала чекати її тут.

- Правильно. Але вона появиться тут лише вранці.

- Вона більшість ночей спить тут. - Він витягнув голову, дивлячись повз мене у темну клініку коридору, як ніби вона могла вийти з кабінету і заспокоїти його.

- Так, але сьогодні її тут немає. Чесно. Ен, це може бути небезпечно. Ці люди можуть бути ворогами Ібу Інни, розумієш?

Але його опанувала затята вроджена впертість. Хоч якими дружніми не були наші стосунки, він ще не довіряв мені повністю. Він затремтів, а через деякий час, з широко розкритими очима, як лемур, то кинувся повз мене в темряву клініки, освітлену лише світлом місяця, закликаючи:

- Інна! Інна!

Я включив освітлення у коридорі і погнався за ним.

Я намагався одночасно зв’язно думати про все. Грубі незнайомі люди шукають клініку, - це можуть бути Нові Реформісти з Падангу, або місцеві поліцейські, працівники Інтерполу, або Державного департаменту, або якого-небудь іншого агентства. Адміністрація Чайкіна не була делікатною і працювала, як молот.

І якщо вони прибули сюди по мене, чи означає це, що вони знайшли і допитали Джала, колишнього чоловіка Інни? Чи може вони заарештували Діану?

Ен наткнувся на щось у затемненому кабінеті. Його лоб зіткнувся з виступом гінекологічного крісла, і він впав на спину. Коли я добрався до нього, він беззвучно плакав, злякавшись, сльози котилися по його щоках. Синяк над його лівою бровою був великий на вигляд, але не небезпечний.

Я поклав руки на його плечі.

- Ен, її тут немає. Насправді. Вона дійсно і справді не тут. І я точно знаю, що вона не просила би тебе залишитися тут, у темряві, де може трапитися щось погане. Вона не хотіла би, щоб з тобою щось трапилося, чи не так?

- Так, - сказав Ен, поступаючись.

- Тому ти підеш додому, добре? Ти підеш додому і ляжеш у ліжко. Я потурбуюся про цю проблему і ми побачимо Ібу Інну завтра вранці. Це розумно?

Ен намагався обміняти свій страх на розуміючий вигляд.

- Я думаю, так, - сказав він, скривившись.

Я допоміг йому стати на ноги. Але коли почувся звук шелесту шин по гравію перед клінікою, ми обидва знову присіли.

Ми поспішили до приймальні, де я глянув крізь ґратчасті жалюзі з бамбука, Ен стояв позаду мене, його маленькі руки вчепилися в тканину моєї сорочки.

Автомобіль завмер в місячному світлі. Я не зміг визначити модель, але, судячи з чорнильного блиску він був відносно новим. Короткий спалах у темряві салону, це могла бути запальничка. Тоді набагато яскравіше світло, від ліхтарика з дальнім світлом, висунутим з пасажирського боку вікна. Світло пройшло через жалюзі і кинуло смугасті тіні на плакати по гігієні на протилежній стіні. Ми пригнули голови. Ен схлипнув.

- Пак Тайлер. - він розгубився.