Спін

Я закрив очі і виявив, що мені було важко відкрити їх знову. За повіками я бачив завихрення і зорепади. Знову лихоманка. Невеликий хор внутрішніх голосів повторив - знову лихоманка, знову лихоманка. Ніби насміхаючись наді мною.

- Пак Тайлер!

Це був дуже невдалий час. (Поганий час, невідповідний час для дії.)

- Іди до дверей, Ен. До бічних дверей.

- Ходімо разом!

Хороша порада. Хороша. Я знову подивився у вікно. Прожектор моргнув. Я рушив і повів Ена по коридору, повз шафи до бічних дверей, які ми залишили відкритими. Ніч була оманливо спокійною, оманливо привабливою; темнота з пресованої землі, поля рису; ліс, пальми чорного кольору в місячному світлі тихо ворушили гілками.

Більша частина клініки тепер знаходилася між нами і автомобілем.

- Біжи прямо в ліс, - сказав я.

- Я знаю стежку.

- Поряд зі стежкою. Щоб сховатися, якщо буде необхідно.

- Я знаю. Біжімо зі мною!

- Я не можу, - сказав я, і це означало, що я не міг бігти у буквальному сенсі. У моєму нинішньому стані ідея спринту після десятирічної перерви була абсурдом.

- Але… - почав було Ен, і тоді я дав йому невеликий поштовх і сказав йому, щоб він не витрачав час.

Ен побіг, не оглядаючись, зникнувши з майже лякаючою швидкістю в тіні, так тихо і непомітно, що це було гідне захоплення. Я позаздрив його вмінню. Послідувала тиша, і я почув, як дверці автомобіля відкрилися і закрилися.

Місяць був у трьох чвертях, поруділий і більш віддалений, ніж це було раніше, і мав тепер інше лице, не те, яке я пам’ятав з дитинства. На Місяці більше не було людей; і його пересікав темний яйцеподібний шрам, відносно новий, який пересікав стародавні моря, і був результатом величезного зсуву розтанулого реголіту від полюсів до екватора і поступового сповільнення по спіралі віддалення від Землі.

Позаду, при вході, я почув кроки поліцейських (я здогадався, що їх двоє), вони почали стукати у двері, заявляючи про себе грубими спробами випробування вхідного замка на міцність.

Я подумав про втечу. Я відчував, що зможу добігти, не так спритно, як Ен, але досить швидко, принаймні до рисового поля, сховатися там, і сподіватися на краще.

Але потім я подумав про багаж який залишився у моїй кімнатці-камері, де був не тільки одяг, але ноутбуки та диски, невеликі кристали цифрової пам’яті, а також флакони з прозорою рідиною.

Я повернув назад і замкнув за собою двері. Потім пішов босоніж по коридору, прислухаючись до звуків, які видавали поліцейські. Вони могли обійти навколо будівлі або повторити спробу відкрити вхідні двері. Однак лихоманка заважала сприйняттю, і я почув багато звуків, але тільки деякі з них, ймовірно, були реальними.

Повернувшись у свою кімнатку, я почав збиратися на дотик і при місячному світлі. Я відкрив одну з двох валіз і засунув туди також стос рукописних сторінок; закрив її і відставив убік. Тоді упакував іншу, і коли підняв обидві разом, то виявив, що ледве міг іти.