Напрямок

Небо опівдні знову стало сірим, але це були лише дощові хмари, нічого екзотичного, і вони принесли сезонні опади. Тук подумав, що дощ в кінцевому підсумку може бути благом, він змиє деяку кількість попелу в грунт або в море, що можливо допоможе врятувати урожай цього сезону. Але дощ не зробив нічого, щоб полегшити йому поїздку на південь від Порту, коли він вивів свою машину зі стоянки біля Харлі. Блискучі калюжі сірого попелу навпаки зробили дорогу підступнішою. Струмки і ріки кольору глини бігли в своїх нових руслах. Коли дорога вибігла на високий горб Тук зміг побачити безліч невеличких струмків, що текли в море і з десяток дельт, забруднених пилом.

Він залишив прибережну дорогу, звернувши на непозначений ніяким знаком з’їзд до місця, яке більшість англомовних жителів знали під назвою “Квартири Нью-Делі”, міські нетрі на плато між двома струмками з прямовисними берегами, які потроху обвалювалися під час кожного сезону дощів. Провулки між рядами дешевих збірних жител китайського виробництва були грунтовими, а ненадійні дахи з тарного картону були покращені покрівлею або листами ізоляції, які виготовляв маленький завод біля узбережжя. В нетрях не було жодного поліцейського від реальної влади, і ніяких будівель, що могли бути впізнані як церкви, храми чи мечеті. Ніяких землерийно-транспортних машин не було видно і вузькі провулки ще були переповнені вологим пилом і брудом. Але головний проспект вже був очищений лопатами, і це зекономило Туку кілька додаткових хвилин, щоб дістатися до нічим не примітної сіро-зеленої халупи Томаса Джина, яка була застиснута двома такими ж будинками.

Він припаркувався і пішов вбрід через тонку кашу з сирої золи до дверей Томаса. Постукав. Ніякої відповіді. Постукав знову. Пом’яте лице мигцем з’явилося в невеликому завішеному вікні зліва. Потім двері відчинилися.

- Тук! - Томас Джин мав голос, ніби профільтрований через кам’яну перегородку, голос старого чоловіка, але міцніший, ніж він був, коли Тук вперше зустрівся з ним. - Не очікував тебе побачити посередині теперішньої проблеми. Заходь. У мене трахане безладдя, але я зможу налити тобі випити, так чи інакше.

Тук увійшов всередину. Дім Томаса був трохи більшим за одну тонкостінну кімнату з старим диваном і столом на одному кінці і мініатюрною кухнею на іншому, з поганим освітленням. Порт-Магелланівська енергетична компанія не підключала всі будинки до своєї мережі. Єдиним джерелом електроенергії були кремнієві панелі Sinotec на даху, і їх ефективність була мінімальною через пил. Кімната була просякнута затяжним ароматом сірки і тальку, але це був в основному попіл, який розкладався. Томас був по своєму вибагливим і економним.

- Чорт, безлад, - у лексиці Томаса, це означало пару порожніх пивних пляшок на вузькому підвіконнику.

- Приземляйся, - сказав Томас, сідаючи на стілець з вм’ятиною посередині, яка була дзеркальним відображенням його кістлявої задниці. Тук вибрав найменш порване місце на дивані свого старого друга. - Ти можеш повірити, що таке лайно падає з неба? Я маю на увазі, хто за це відповість! Мені вчора довелося прокопати стежку, щоб я міг вийти з дому і отримати продукти.

Доволі неординарна подія, визнав Тук.

- Розказуй, що привело тебе сюди? Напевно щось більше, ніж візит добросусідства, враховуючи погоду. Якщо можна назвати це погодою.

- Є питання до тебе, - сказав Тук.

- Питання чи послуга?

- Ну… почнемо з питання, в будь-якому випадку.

- Щось серйозне?

- Можливо.

- Отже… Ти хочеш пива? Змити пил з горла?

- Непогана ідея, - сказав Тук.

Тук зустрівся з Томасом на борту стародавнього однокорпусного танкера, зафрахтованого Брекер Біч, у своєму заключному рейсі.

Корабель звався “Боривітер”, і був квитком Тука в Новий Світ. Тук найнявся в якості працездатного моряка з незначною зарплатнею. Весь екіпаж складався з таких же відчайдухів, тому що це була подорож в один кінець. Через Арку вони попали в Екваторію, де на ринку брухту чавуну і сталі був бум. На Землі такий левіафан як “Боривітер” став занадто старим, щоб відповідати міжнародним стандартам і невигідним для експлуатації, крім недалеких рейсів прибережної торгівлі, і поступово ставав металобрухтом. Але в Новому Світі його іржавий остов був джерелом цінної сировини, його роздягли на частини ацетиленовими різаками армія тайських та індійських робітників, які заробляли на життя, не дотримуючись ніяких екологічних норм, - професійні могильщики кораблів у Брекер Біч, містечку за якихось сто миль на північ від Порт-Магеллана.

Тук і Томас ділили ліжко у цьому рейсі і дізналися дещо один про одного. Томас стверджував, що народився в Болівії, але був піднятий, як він казав, в Білоксі, і працював на доках в цьому місті, а потім у Новому Орлеані, як хлопчик і молодий чоловік. Він бував у морі і плавав протягом десятиліть, протягом буремних років Спіну, коли уряд США відродив старий торговий флот як жест по відношенню до національної безпеки, і потім, коли почалася торгівля через Арку і утворився свіжий попит на нові поставки.

Томас приєднався до команди “Боривітра” з тієї ж причини, що й Тук: це був його квиток в один кінець в обітовану землю. Або у те, що вони обидва уявляли собі як обітовану землю. Томас не був наївним: він перетинав Арку п’ять разів, перш ніж прийняти рішення. Він провів кілька місяців у Порт-Магеллані, і знав місто і його кримінал не з чуток, і бачив, як жорстоко місто могло розправитися з новачком. Але це було найбільш вільне, найбільш відкрите, найбільш різномовне місто, ніж будь-яке місто на Землі, - місто моряків, багато з яких були експатріантами, і це було те місце, де він хотів провести останні роки свого життя, дивлячись на пейзаж, який лише недавно заклали людські руки. (Тук поїхав майже з тієї ж причини, хоча це була його перша поїздка через склепіння Арки. Він хотів опинитися як можна далі від Техасу, з причин суто практичних, і тому вирішив переїхати у Новий світ).