Напрямок

Вона поселилася у готелі. Здавалося, Геномна Безпека втратили до неї інтерес після того як Четверті з Двалі підірвали свій біореактор біля Могили Кубеліка, але її ім’я все ще могло бути у певних списках. Тому вона зняла кімнату під вигаданим ім’ям і почала думати про те, як їй жити далі. І десь через тиждень після того вона поїхала, - не траулером, як вони з Туком колись уявляли собі, - а на автобусі з сорока або п’ятдесятьма іншими біженцями з Руб-аль-Халі. Вона зібрала всю свою мужність, чи те, що залишилося від нєї, і подзвонила Брайану Гейтлі.

Коли його вигуки подиву і недовіри пішли на спад, вона погодилася зустрітися з ним на нейтральній території: у Харлі, в м’якій атмосфері дня, за столиком з видом на пагорби, де біле місто ніби впадало у затоку.

Вона прийшла раніше, щоб подумати про те, що йому сказати, але її розум відмовлявся зосередитися. Офіціант приніс воду з льодом і хліб, ніби хотів полегшити їй чекання. Офіціанта звали Махмуд, і вона запитала, чи Махмуд Тіреллі все ще працював в ресторані - вона згадала Тіреллі у ніч першого падіння Попелу, 34-го серпня, коли вона запросила Тука, щоб той подивився на фотографію Сулеан Mей. Ні, Тіреллі повернувся в Штати, сказав Махмуд. Багато людей покинули Порт Магеллан після того як з неба почали падати дивні речі. Все те ж саме, подумала Ліза, і водночас інше. А коли Махмуд покинув стіл вона побачила Брайана, який пройшов через двері. Він посміхнувся одразу, коли побачив її. Вона кивнула.

Він прийшов і сів за стіл. Брайан Гейтлі, більше не працював у департаменті геномної безпеки. Це була одна з перших новин, які він сказав їй, коли вона подзвонила.

- Я не працюю у них більше, - урочисто сказав він, ніби йшлося про відновлення його сумліня, - Я звільнився. - Він не сказав, чому.

- Ти спіймала мене якраз вчасно, - сказав він. - Наступного тижня я покидаю квартиру. Все, чим я зараз володію, це чотири упаковані мішки і квиток додому.

- Ти збираєшся повернутися у Штати?

- Немає причин залишатися. Скажу тобі по секрету, Лізо. Я ненавиджу це місто. А в більш широкому сенсі всю планету.

Через те що він вже не працював у ДГБ, він не міг їй допомогти. Але міг створити неприємності. Як загроза він був більш-менш нейтралізований. Таким чином, питання полягало в тому, що вона може розказати йому з того, що сталося в пустелі. Тому що він запитає. Вона була впевнена, що він це зробить.

- Тримайся, - сказала Сулеан Мей, і це було те, що зробила Ліза, навіть коли здавалося, що весь світ хитався під нею. Навколо неї яскраво флуоресціюючі глобуси легко відділялися від стебел і втягувалися до центрального виру темпоральної Арки. Вітер став штормовим чи майже ураганом, і вона приготувалася до конкретної смерті, було страшно навіть кричати. Вона лише смутно усвідомлювала, що Сулеан Мей згорнулась недалеко від неї під уступом каменю.

Вітер вив безперервно, і вона переходила зі сану свідомості у напівсвідомість, пригадуючи, де вона була, і приходила в себе знову і знову, ніби прокидалась не повністю, а переходила з одного поганого сну в інший: і не знала, скільки пройшло часу, - ніч, день, ще одна ніч?

Зрештою сон зупинився. Вітер стих, світ випростався, і Сулеан Мей звала її:

- Ліза, Адамс! Вам боляче?

Були тисячі способів відповісти на це питання, але вона не могла говорити.

Вона мабуть спала, принаймні деякий час. Арки гіпотетиків на заході не було, і більшість Темного Лісу зникла разом з нею. Все, що залишилося, це розбиті будівлі, потріскані фундаменти, поламаний тротуар, і пеньки дерев гіпотетиків. Тут знову буде пустеля, подумала Ліза. І нестерпно боліли зведені судомою м’язи, і безкінечно глибоким був вир горя.

Кілька днів по тому вона сиділа біля пустельної дороги, голодна, схудла, у брудному одязі, поряд з Сулеан Mей, недалеко від десятка інших втомлених чоловіків і жінок, - в основному чоловіків, - тих, хто пережив кризу в покинутих будівлях або біля зруйнованих нафтових вишок. Вони чекали на автобус рятувальників, які сказали їм зібратися разом у будь-яку годину в даному місці. Автобус повинен був доставити їх у відновлювальний табір на північно-східному узбережжі, але Ліза і Сулеан планували вислизнути до того, можливо, у Бусті, і самостійно податися через гори.

Вона повернулася до Сулеан, яка сиділа, підперши підборіддя руками.

- Ти хочеш пити?

- Тільки втомилася, - сказала марсіанка, таким скрипучим голосом, що Ліза подумала про каркання. - І я думала про доктора Двалі.

Аврам Двалі. Мертвий і засипаний камінням.