Розділ восьмий

— Дозволь тобі представити найвидатнішого в історії світського картографа, — пишномовно проказав він. — Джейкобе, це Перплексус Аномалус.

— Buongiorno[13], — привітався Перплексус. — Здрастуйте.

— Для мене велика честь із вами познайомитися, — відповів я.

— Так, — задерши носа догори, мовив він. — Справді.

— Звідки він тут узявся? — пошепки спитав я в Міларда. — І чому він досі живий?

— Коул знайшов його в якомусь контурі чотирнадцятого століття у Венеції. Ніхто й не підозрював, що такий існує. Але він тут уже два дні, тож скоро може прискорено постаріти.

Якщо я правильно розумів такі штуки, Перплексусу загрожувало стрімке старіння, бо контур, у якому він жив, був значно старішим за той, у якому ми перебували зараз, і різниця між цими часами зрештою мала на ньому позначитися.

— Я ваш найбільший фанат! — заявив Мілард Перплексусу. — У мене є всі ваші мапи.

— Так, ти вже мені казав, — стомлено промовив Перплексус. — Grazie[14].

— Це не пояснює, чому він тут, — сказала Емма.

— У своїх щоденниках Перплексус писав про пошуки Бібліотеки душ, — пояснив Мілард, — тому Коул його вистежив, викрав і примусив розказати, де вона.

— Я поклявся на крові ніколи не казати нічого, — з нещасним виглядом промовив Перплексус. — Тепер я навіки проклятий!

— Я хочу повернути Перплексуса назад до його контуру, поки він не постарів, — сказав Мілард. — Не хочу бути винним у втраті найбільшого живого скарбу царства дивних.

З-за дверей знову почувся гуркіт, ще гучніший і сильніший, ніж до того. Кімната заходила ходором, і зі стелі посипалися уламки каменю.

— Любий, ми зробимо все від нас залежне, — запевнила його пані Сапсан. — Але спершу нам треба подбати про нагальніші справи.

Ми швиденько накидали план дій, такий уже, як був. Відчинити великі двері й пустити вперед порожняків, щоб розчистили шлях. Вони були в нормальному робочому стані, мій зв’язок з ними щохвилини міцнішав. І ними можна було пожертвувати. Про те, що все може піти не так, я навіть думати не наважувався. Якщо вдасться, ми знайдемо Коула, але найголовнішим зараз видавалося покинути цей табір живими.

Я вивів своїх порожніх у маленьку кімнату. Усі перед ними розступалися і втискалися в стіну, затуляючи руками носи, поки потвори човгали вперед і збиралися навколо важких дверей. Найбільший порожняк став на коліна, і я знову його осідлав, і враз став таким високим, що мусив згорбитися, аби голова не зачіпала стелі.

Зовні, в коридорі, лунали голоси витворів. Поза сумнівом, вони планували ще один вибух бомби. Ми вирішили спершу зачекати, коли вони її підірвуть, а потім вийти. Тож стояли й чекали. Кімнатою пливла напружена мовчанка.

Зрештою напругу розірвала Бронвін.

— Я думаю, пан Джейкоб повинен нам усім щось сказати.