Розділ восьмий

Пані Сапсан змірила його суворим поглядом.

Я наказав порожнякові мене відпустити, а потім за Емминою допомогою пошкутильгав у двері й вийшов у оглядову кімнату. Там були всі мої друзі — всі, крім Фіони. З офісних крісел, вишикуваних уздовж стіни, на мене дивилися бліді, перелякані обличчя. Імбрини.

Та щойно я схотів до них підійти, друзі перегородили мені шлях. Вони налетіли на мене з обіймами, охопили руками моє хитке тіло й міцно стисли. Я не витримав і здався. Нічого приємнішого я не відчував за дуже довгий час. Та потім до мене підійшов Едисон, тримаючись якнайшляхетніше з двома пораненими лапами, і я розірвав обійми, щоб з ним привітатися.

— Ти вже вдруге мене рятуєш. — Я поклав руку на його пухнасту голову. — Не знаю, чи зумію я колись тобі віддячити.

— Щоб віддячити, можеш просто витягти нас із цього клятого контуру, — пробурчав він. — Як же я шкодую, що взагалі на той міст зайшов!

Усі, хто його чув, розсміялися. Можливо, річ була в його собачій натурі, але Едисон ніколи не фільтрував — завжди казав тільки те, що думає.

— Той твій фокус із вантажівкою… один з найхоробріших учинків, які я бачив, — сказав я йому.

— Мене схопили тієї ж хвилини, як я потрапив за фортечний мур. На жаль, я вас усіх підвів.

На протилежному боці дверей щось раптово й дуже гучно бахнуло, аж здригнулася вся кімната. З полиць попадали дрібні речі.

— Витвори підривають двері, — пояснила пані Сапсан. — Вони вже певний час цим займаються.

— Ми з ними розберемося, — пообіцяв я. — Але спершу я хочу дізнатися, кого ми недорахувалися. Коли ми відчинимо ці двері, все може піти шкереберть, тому якщо в цьому поселенні є дивні, яких треба врятувати, то я хочу про них знати, перш ніж іти в бій.

У кімнаті було так темно й тісно, що ми вирішили обійтися перекличкою. Я двічі називав на ім’я кожного з друзів, просто щоб пересвідчитися, що всі на місці. Потім запитав про дивних, яких викрали з крижаного будинку пані Королик разом із нами: клоуна (скинули у прірву, крізь уривчасті схлипування розказала нам Оливка, за те, що відмовився виконувати накази витворів), складаного чоловіка (у тяжкому стані покинутого в підземці), телекінетичну Меліну (нагорі, непритомну, без частки душі, яку з неї вже витягли) і блідих братів (те саме). А ще були ті дітлахи, яких врятувала пані Королик: хлопчик із простим обличчям у крислатому капелюсі і дівчина — заклиначка змій з несамовито пухнастим волоссям. Бронвін сказала, що бачила, як їх вели в іншу частину поселення, де тримали під замком решту дивних.

І насамкінець ми полічили імбрин. З нами була пані Сапсан, звісно, від якої діти не відходили ні на крок, відколи її побачили. Мені так багато треба було їй сказати. Поговорити про все, що з нами сталося, відколи ми бачили її востаннє. Про все, що відбувалося з нею. Та, хоч у нас і не було часу щось казати, між нами все-таки був певний обмін, у ті коротенькі миті, коли наші погляди побіжно зустрічалися. Вона позирала на мене й Емму з гордістю і зачудуванням. «Я вам довіряю», — немовби промовляли її очі.

Але, хоч які ми були щасливі побачити пані Сапсан, вона була не єдиною імбриною з тих, про кого нам слід було подбати. Загалом їх було дванадцять. Пані Сапсан представила своїх подруг. Пані Королик, яку Емма зрізала зі стелі, була поранена, однак притомна. Пані Дзюб досі каламутним безтямним поглядом дивилася поперед себе. Найстарша ж поміж них, пані Шилодзьобка, якої ніхто не бачив, відколи їх із пані Сапсан викрали на Кернгольмі, сиділа на стільці біля дверей. Над нею клопоталися пані Вівсянка, пані Ковальчик та ще декілька, поправляли в неї на плечах ковдру.

Мало не всі вони здавалися наляканими, що загалом-то на імбрин було зовсім і не схоже. Вони мали бути нашими старійшинами, нашими провідницями, але, багато тижнів просидівши тут, у полоні, вони бачили й переживали таке, що тепер почувалися мовби контужені. (А ще вони не поділяли певності моїх друзів, що я можу контролювати дванадцятьох порожняків, і намагалися триматися якнайдалі від моїх потвор, наскільки це дозволяли стіни кімнати.)

Наприкінці залишилася одна людина, якої не назвали: мініатюрний чоловічок із бородою, який мовчки стояв серед імбрин і дивився на нас крізь сонцезахисні окуляри.

— А хто це? — спитав я. — Витвір?

Чоловічок помітно обурився.

— Ні! — Він зірвав із себе окуляри, щоб показати очі, скошені на переніссі. — Я вііін! — із сильним італійським акцентом вигукнув він і показав на великий шкіряний фоліант, що лежав поряд із ним на столі, наче це якось пояснювало, хто він такий насправді.

Я відчув, як мені на передпліччя лягла чиясь рука. Мілард, зараз невидимий, бо зняв смугастий костюм.