Розділ восьмий

Чи, скоріше, від раптового больового поштовху повернувся у своє тіло — зранене людське тіло, що досі лежало в пітьмі, між ослаблих щелеп сплячого порожняка. Та водночас я залишався тим порожнім, що нагорі сховав пораненого язика в рот і пошкандибав геть од дверей. Чомусь я був присутній і в своїй свідомості, і в порожняковій та, як виявилося, міг контролювати обох — повертав і свою, і його голову, міг підняти свою руку і порожнякову — і все це я робив без жодного слова, просто силою думки.

Не розуміючи цього, без жодних свідомих зусиль, я опанував порожняка настільки (дивився його очима, відчував його шкірою), що на якийсь час мені стало видаватися, ніби я сам — порожняк. Але різниця стала помітною тепер. Я був усього-на-всього недосконалим, вразливим хлопчиком з переламаними кістками, що лежав у глибокій ямі, оточений сп’янілими від порошку монстрами. Вони прокидалися, всі, крім того, який приніс мене сюди в пащі (йому в організм потрапило стільки пилку, що він, певно, спатиме роками), і потроху сідали рівно, струшуючи з кінцівок занімілість.

Але скидалося на те, що вбивати мене їм не цікаво. Тихі й уважні, вони мене натомість роздивлялися. Посідавши півколом, наче слухняні дітки, коли їм розказують казку. Чекаючи наказів.

Я викотився з порожнячої пащі на підлогу. Сісти рівно я міг, але не встати, бо стояти було б надто боляче. Зате встати могли вони.

Встати.

Уголос я цього не промовив, насправді навіть не подумав про це. Те відчуття нагадувало дію, та тільки виконував її не я, а вони. Одинадцятеро порожніх з досконалою синхронністю звелися переді мною на ноги. Це, звісно, було дивовижно, та все ж я відчував, як тілом розливається глибинний спокій. Я навіть не підозрював за собою здатність аж так розслабитися. Ми всі разом виконали щось подібне до вимикання мозку, а потім увімкнули себе всі одночасно — відбулося колективне перезавантаження, і після цього запанувала така гармонія, що я зміг скористатися підсвідомим джерелом своєї сили і з’єднатися зі свідомостями порожняків якраз тоді, коли захисні механізми їхньої психіки не діяли.

Тож тепер вони були моїми. Маріонетками, яких я міг контролювати, смикаючи за невидимі мотузочки. Але що я міг собі дозволити? До якої межі? Скількох я міг контролювати одночасно й зокрема?

Щоб це з’ясувати, я почав гру.

Порожняка, що був у кімнаті нагорі, я змусив лягти.

Він підкорився.

(Вони всі були чоловічої статі, як я зрозумів.)

Я наказав тим, що стояли переді мною, підстрибнути.

Вони підстрибнули.

Тепер вони розділилися на дві окремі групи — одинокий порожняк угорі й ті, що були переді мною. Я спробував контролювати кожного окремо, так, щоб один підняв руку, але решта цього не повторювали. Це трохи нагадувало спроби поворухнути одним пальцем на нозі — важко, але нічого неможливого нема. І вже зовсім скоро я збагнув, що до чого. Що менше свідомих зусиль я докладав, то легше в мене виходило. Найприродніше вдавалося керувати порожняками, коли я просто уявляв ту дію, яку вони мали виконати.

Я відправив їх у тунель, до кістяних кучугур, змусив язиками підіймати кістки й перекидати один одному: спершу одного, потім двох, потім трьох і чотирьох, нагромаджуючи дію за дією, аж поки не дійшов так до шести. І лише коли я примусив горішнього порожняка підвестися й пострибати, ті, що перекидалися кістками, стали промазувати.

Навряд чи буде занадто нескромним сказати, що я досягнув у цьому неабиякого успіху. Керувати порожняками тепер виходило природно. Я вже бачив, що трохи практики — і я стану в цьому ділі справжнім майстром. Я міг би зіграти баскетбольний матч із двома командами порожняків. Я міг змусити їх станцювати всі партії «Лебединого озера». Але часу для практики не лишалося, тож треба було задовольнитися цим. Я зібрав їх довкола себе, наказав найдужчому підняти мене язиком і посадити собі на загривок, і так моє маленьке монстряче військо жолобом полізло догори, в кімнату.

У засміченій кімнаті горіли лампочки під стелею, і в їхньому різкому світлі я побачив, що тут залишилися тільки манекени й моделі, а всіх імбрин забрали. Скляні двері, що вели в Коулову оглядову кімнату, були зачинені. Наказавши всім порожнякам (крім того, на якому їхав) триматися позаду, я підійшов до дверей сам і погукав своїх друзів. Цього разу своїм голосом, своєю мовою.

— Це я! Джейкоб!

Вони всі підбігли до дверей. Еммине обличчя з’явилося в оточенні інших.

— Джейкоб! — Товсте скло приглушувало її голос. — Ти живий! — Але поки вона мене роздивлялася, обличчя в неї поволі видовжувалося, наче вона не розуміла, що перед собою бачить. Оскільки я їхав на шиї в порожняка, то Еммі здавалося, ніби я ширяю в повітрі.