Розділ восьмий

— Нам не можна зараз зупинятися, — витираючи з рук кров, сказав Єнох.

— Якщо зупинимось, вони полюватимуть на нас усе життя, — додала Бронвін.

— Ні, ми не будемо на вас полювати, — озвався поранений витвір, що скулився на підлозі неподалік. — Ми підпишемо мирову!

— Це ми вже проходили в тисяча дев’ятсот сорок п’ятому, — сказала йому пані Сапсан. — Вона не варта була туалетного паперу, на якому її було написано. Діти, ми повинні битися далі. Це така нагода, якої більше може й не бути.

Емма здійняла руку, що яскраво палахкотіла вогнем.

— Давайте спалимо цей табір упень.

Я відправив порожняків із лабораторії на подвір’я, наздоганяти вцілілих витворів. Там їм знову влаштували засідку, ще один загинув, і його місце в моїй свідомості згасло. Окрім того, на якому їхав я, мої порожняки вже прийняли щонайменше по кулі на кожного, але, незважаючи на поранення, всі залишалися сильними. Порожняки, як я вже пересвідчився на власному болісному досвіді, міцні паразити. А от витвори, на противагу до них, здавалося, вже запанікували, але це не означало, що їх можна було скидати з рахунків. Ми точно не знали, куди вони порозбігалися, і це робило їх іще небезпечнішими.

Я намагався втримати своїх друзів усередині будівлі, коли відправив порожняків на розвідку, але сердиті, заведені дивні буквально рвалися в бій.

— Дайте дорогу! — вигукнув Г’ю, намагаючись пропхнутися повз Емму та мене, бо ми перегороджували йому шлях.

— Несправедливо, що все робить Джейкоб, — сказала Оливка. — Ти майже всіх витворів повбивав, але я їх ненавиджу не менше, ніж ти! А якщо хочеш, то я їх ненавиджу довше — майже сто років уже! Тому пропусти!

То була правда: цим дітям потрібно було випустити пару ненависті до витворів, яку вони відчували ціле століття, а я, виходить, забирав у них усю славу. Це була також і їхня війна, і я не мав права їх стримувати.

— Якщо ти справді хочеш допомогти, — сказав я Оливці, — тоді зроби от що…

За тридцять секунд ми вже були на відкритому подвір’ї, і Горацій та Г’ю запускали Оливку в повітря, обв’язавши навколо її талії мотузку. Враз вона стала нашим безцінним оком у небі: голосно повідомляла нам інформацію, якої мої наземні порожняки нізащо б не зібрали.

— Двоє праворуч, трохи далі од маленької білої повітки! Ще один — на даху. І декілька біжать до великої стіни!

Тож вони не розбіглися на всі чотири боки, а зачаїлися за подвір’ям. Якщо трохи пощастить, їх можна переловити. Я скликав шістьох своїх уцілілих порожняків до нас. Вишикував чотирьох із них у фалангу, що маршируватиме попереду нас, а двох — позаду, для захисту від нападів з тилу. Нам з друзями лишалося зайняти місце між ними й розправлятися з витворами, які спробують пробити нашу стіну з порожняків.

Ми почали марширувати до краю подвір’я. Верхи на персональному порожнякові я почувався генералом, що командує військами, сидячи в сідлі. Емма була поруч, а інші дивні трималися ззаду: Бронвін збирала в оберемок цеглу, щоб нею жбурлятися, Горацій та Г’ю трималися за Оливчину мотузку, Мілард ні на крок не відходив від Перплексуса, що вивергав нестримний потік італійської лайки, затуляючись своєю «Мапою днів», як щитом. Ще далі імбрини свистіли й голосно кликали по-пташиному, щоб їхні пернаті побратими прилетіли на наш захист, але Диявольський Акр був такою мертвою зоною, що диких птахів у ньому було раз-два, та й годі. Пані Сапсан узяла на себе турботу про пані Шилодзьобку та кількох шокованих імбрин. Залишити їх не було де; їм доведеться разом з нами йти в бій.

Ми дійшли до краю внутрішнього подвір’я, за яким простилалася смуга відкритої землі метрів із п’ятдесят завдовжки. На всьому її обширі між нами й фортечним муром стояла одна-єдина маленька будівля. То була чудернацька споруда з дахом, як у пагоди, й високими орнаментованими дверима. Я бачив, як туди забігло кільканадцять витворів. За Оливчиними словами, майже всі вцілілі витвори зайняли позиції всередині тої маленької споруди. Так чи інакше, нам доведеться їх звідти вибити.

Над табором запанувала тиша. Витворів ніде не було видно. За стіною, що давала прихисток, ми затрималися, щоб обговорити свій наступний крок.

— Що вони там роблять? — спитав я.

— Намагаються виманити нас на відкриту місцину, — пояснила Емма.