Розділ восьмий

— Він надзвичайний, — сказав я. — Але звідки ти знав, що знову мене побачиш?

— Я бачив сон, — він сором’язливо усміхнувся. — Надінеш? Я знаю, що не холодно, але… на щастя?

— Авжеж, — і я незграбно зав’язав шарф на шиї.

— Ні, так він спаде. Дай я. — Він показав мені, як його скласти навпіл, потім зробив петлю на моїй шиї й просунув у неї шарф, а потім зав’язав досконалим вузлом на шиї так, щоб вільні кінці акуратно звисали на груди. Не зовсім бойовий обладунок, але й зашкодити не могло.

До нас непомітно підійшла Емма.

— А тобі коли-небудь сниться щось, окрім чоловічої моди? — спитала вона в Горація. — Наприклад, де може переховуватися Коул?

Горацій похитав головою і вже зібрався було відповісти:

— Ні, але мені наснився фантастичний сон про поштові марки… — але більше сказати не встиг, бо в коридорі зашуміло: неначе великий сміттєвоз, несучись на швидкості звуку, врізався в стіну. І нас трусонуло до самісіньких кісток. Величезні бункерні двері в кінці кімнати розчахнуло вибухом, завіси й шматки шрапнелі врізалися в стіну навпроти. (На щастя, у них на шляху ніхто не стояв.) Поки розвіювався дим, усі поволі розгиналися і вставали з землі. А тоді, крізь дзвін у вухах, я почув голос із гучномовців:

— Нехай хлопець виходить сам, і ніхто не постраждає!

— Чомусь я їм не вірю, — сказала Емма.

— Бо їм не можна вірити, — озвався Горацій.

— Пане Портман, навіть не думайте про це, — попередила пані Сапсан.

— Я й не думав, — запевнив я. — Усі готові?

Бурмотіння згоди. Я розставив порожніх по обидва боки від дверей. Їхні велетенські пащеки порозтулялися, язики були напоготові. Та щойно я зібрався розпочати раптову атаку, з гучномовця в коридорі пролунав Коулів голос: «Вони контролюють порожняків! Солдати, назад! Оборонні позиції!»

— А щоб його чорти взяли! — спересердя вигукнула Емма.

Коридор сповнився тупотом чобіт — вояки відступали. Раптової атаки не вийшло.

— Не має значення, — сказав я. — Коли в тебе в розпорядженні дванадцятеро порожняків, раптовість відходить на другий план.

Настав час використати мою таємну зброю. Замість наростання напруги перед кидком я почувався зовсім інакше — свідомість заспокоїлася і рівномірно розподілилася між порожняками. Поки ми з друзями трималися позаду, істоти скупчилися біля понівечених вибухом дверей і стали вискакувати в коридор із роззявленими пащами. Їхні невидимі тіла пробурювали тунелі в димному тумані. Витвори стріляли в них, спалахували дула їхніх пістолетів, витвори відступали. У відкритому дверному проході свистіли кулі, залітали в кімнату, де укрилися ми з друзями, врізалися в стіну позаду нас.

— Кажи, коли! — прокричала Емма. — Підемо за твоєю командою!

Перебуваючи свідомістю в дванадцятьох місцях одночасно, я не міг відповісти англійською ні слова. Я був ними, тими порожняками в коридорі, і мою власну плоть жалила кожна куля, що розривала їхню.