Розділ п’ятий

Попри те, що мої слова не надто чітко все описували, порожняк, здавалося, дуже добре зрозумів, що я маю на увазі, — так, ніби, подумки змальовуючи якусь дію і вимовляючи вголос слово-два, я передавав йому інформації на цілий абзац. Тож коли порожняк потягнув мене вгору, поки я тримався за стовп, і моє тіло піднялося в повітря, усе відбувалося точнісінько так, як я собі уявляв.

А я потроху набиваю руку, втішено подумав я.

Кілька секунд я борсався і стогнав, сподіваючись, що це нагадує справжній біль, а потім відпустив стовпа. Юрба, розраховуючи на те, що мене вб’ють і цей раунд стане найкоротшим в історії цих боїв, заулюлюкала й почала мене обзивати всякими словами.

Настав час усіх здивувати

— Ногу, — сказав я. Порожняк знову обвив мою ногу язиком.

— Тягни.

Він потягнув мене, а я відбрикувався й розмахував руками.

— Паща.

Він розкрив пащеку, широко, наче хотів заковтнути мене цілком. Я швидко крутонувся всім тілом і змахнув ножем над язиком, що оповивав мою гомілку. Насправді я порожняка лезом не торкався, але наказав йому швидко мене відпустити й закричати, щоб усі подумали, що я його поранив. Порожняк послухався: заверещав і прийняв язика, заховавши їх усі до рота. Мені це все нагадувало погану пантоміму (між моєю командою та реакцією порожняка був секундний проміжок), але натовп явно купився. Глум швидко переріс у підбадьорливі крики, бо ж поєдинок ставав дедалі цікавішим, і вже здавалося, що в невдахи є шанс вибратися.

Ми з порожняком стали у відповідні пози й обмінялися кількома стусанами; мені дуже хотілося сподіватися, що збоку це не виглядало як сцена бійки в низькопробному кіно. Я побіг на нього, і він збив мене з ніг. Я махнув на нього ножем, і він позадкував. Зайшовся виттям і помахав язиками в повітрі, поки ми тупцяли по колу лицем до лиця. Я навіть примусив його схопити мене язиком, підняти в повітря і (обережно) струсонути, тим часом як я (удавано) різонув язик ножем, і потвора (мабуть, занадто обережно) кинула мене на землю.

Я ще раз ризикнув глянути на Емму. Вона стояла посеред гурту бійців коло чоловіка з ключами. І, дивлячись на мене, провела ребром долоні по горлу.

Закругляйся.

Справді. Пора з цим закінчувати. Я вдихнув повні легені повітря, набрався сміливості й розпочав грандіозний фінал.

Здіймаючи ножа догори, я помчав на порожняка. Той змахнув язиком, ніби хотів схопити мене за ноги, але я цю перепону перестрибнув. Ще один язик просвистів у мене над головою, і я пригнувся.

Усе за планом.

А далі за моїм задумом я повинен був знову перестрибнути через язик, потім удати, що б’ю порожняка ножем у серце. Але натомість той язик ударив мене прямісінько в груди — гупнув із силою боксера-важковаговика, перекинув мене на спину й вибив дух. Так я й лежав, приголомшений, не міг дихати, а натовп розчаровано ухкав.

— Назад, — намагався промовити я, але для цього не вистачало повітря.

І тут порожняк вискочив на мене, з широко роззявленою пащею, ревучи від люті. Хай навіть ненадовго, та він скинув із себе моє ярмо і тепер сердився. Мені треба було чимшвидше відновити контроль, але язики пришпилили мої руки й одну ногу до землі, а до обличчя наближався арсенал блискучих зубів. Я спромігся лише трохи вдихнути повітря — набрав у легені гидючого смороду порожняка, — та, замість заговорити, задихнувся.

Там мені міг бути й гаплик, якби не дивна анатомія порожняків: на щастя, він не міг зімкнути щелепи довкола моєї голови з висолопленими язиками. Спочатку він мусив їх прийняти, а отже, звільнити мої кінцівки, й тільки потім відкусити мені голову. І щойно я відчув, як його язик відпускає мою руку — руку, яка досі тримала ніж, — я зробив єдине, що міг у тій ситуації, аби врятуватися. Завдав вертикального удару ножем.

Лезо увійшло порожняку глибоко в горло. Той хрипко заверещав і відкотився вбік, вимахуючи язиками й стискаючи лапами ножа.