Розділ п’ятий

Натовп на радощах оскаженів.

Врешті я зміг набрати повні легені чистого повітря і сів. Монстр звивався на землі за кілька ярдів від мене, і з розрізаної шиї фонтаном струмувала чорна кров. І тут до мене дійшло (але без крихти задоволення, яке я міг відчути, якби обставини складалися інакше), що я, скоріше за все, вбив потвору. Реально вбив, а це навіть віддалено не входило в мої плани. Краєм ока я побачив, як Шарон розводить руками і потрясає ними. Універсальний жест. Що ти накоїв?

Сповнений рішучості бодай трохи врятувати ситуацію, я підвівся. Відновив контроль над порожняком і наказав йому розслабитися. Сказав, що він не відчуває болю. Поступово той перестав сіпатися; язики безвільно опустилися на землю. Я підійшов до нього, витяг скривавленого ножа й продемонстрував його публіці. Відповіддю мені були крики радості, тож я з усіх сил намагався виглядати переможцем, хоча насправді почувався страшним невдахою, який скоїв велетенську помилку. Я до смерті боявся, що через мене тепер наших друзів не врятувати.

Ключник відчинив двері клітки, й досередини забігло двоє — подивитися, що з порожняком.

— Не ворушися, — пробурмотів я, поки вони його оглядали. Один наставив йому на голову дробовик, а інший штрикав палицею і потім приклав руку до ніздрів.

— І не дихай теж.

Порожняк не дихав. Власне, він так чудово вдавав із себе мертвого, що я б теж був повірив, якби між нами досі не тривав відчутний зв’язок.

А перевіряльники купилися. Один викинув палицю, узяв мене за руку, підняв її догори, як після перемоги в боксерському поєдинку, й оголосив мене переможцем. Юрба знову радісно загукала, і я побачив, як із рук до рук переходять гроші. Розчаровані люди, які ставили проти мене, бурчливо витягали з кишень купюри.

Невдовзі глядачі стали потроху заходити до клітки, щоб роздивитися нібито мертвого порожняка. Серед них були й Емма з Шароном.

Емма рвучко мене обійняла.

— Нічого страшного, — заспокоїла вона. — Ти не мав іншого вибору.

— Він не мертвий, — пошепки сказав я їй. — Але поранений. Треба його звідси витягти.

— Тоді добре, що я ними розжилася, — і вона опустила мені в кишеню кільце з ключами.

— Ха! Ти геній!

Та коли я розвернувся, щоб розімкнути порожнякові ланцюги, виявилося, що мене вже відтіснило юрмище людей, які, галдикаючи, рвалися підійти поближче. Усім кортіло добре роздивитися потвору, торкнутися її, вирвати жмут волосся чи взяти на пам’ять грудку просоченої кров’ю землі. Я хотів прокласти собі шлях уперед, але мене перепиняли люди — охочі потиснути мені руку й поплескати по спині.

— Це було надзвичайно!

— Малий, тобі пощастило.

— А ти точно не вживав амбро?

Весь цей час я мимрив собі під носа накази порожняку — лежати сумирно, вдавати мертвого, — бо відчувалося, що він уже починає соватися, мов мала дитина, яка занадто довго просиділа на одному місці. Він непокоївся, потерпав від болю, і мені знадобилася вся моя здатність до концентрації, щоб утримувати його на місці, аби він не зірвався, мов пружина, й не набив собі пащеку спокусливим м’ясцем дивних, що над ним посхилялися.

Врешті я дістався до ланцюга і вже шукав на ньому замок, аж раптом до мене озвався амбродилер. Обернувшись, я ледь не вперся носом у його стрьомну бородату маску.