Розділ п’ятий

— Як думаєш, зможеш розплавити ланцюг у нього на шиї? — спитав я в Емми.

— Днів зо два знадобиться для такого, — відповіла вона. — А ми не можемо просто пояснити всім, що нам кров з носа потрібен порожняк і ми його повернемо, коли все зробимо?

— Ти навіть усе це речення промовити не встигнеш, — озвався Шарон, напруженим поглядом озираючи бандитський натовп. — Ці покидьки вже багато років так не веселилися. Номер не пройде.

— Наступний боєць! — викрикнула жінка, яка стояла на чатах при вікні на другому поверсі.

Трохи віддалік од натовпу групка чоловіків сперечалася про те, кому наступним іти битися. Земля в клітці вже була просочена кров’ю, і ніхто особливо не поспішав здати ще трохи. Вони тягли жереб, і кремезний чолов’яга, оголений до пояса, щойно витяг коротку соломинку.

— Без маски, — відзначив Шарон, оглянувши пишні вуса цього чоловіка й обличчя майже без шрамів. — Мабуть, тільки починає.

Чоловік набрався духу й із гордовитим виглядом рушив у бік натовпу. Гучним голосом з іспанським акцентом він повідомив усім, що його ще ніхто ніколи не здолав у бою, що він прикінчить порожняка й забере його голову як трофей, і що завдяки його дивацькій здатності надзвичайно швидко зцілюватися порожняк не зможе завдати йому смертельних ран.

— Бачите ці сліди? — він розвернувся, щоб показати спину, а на ній — страшні сліди від пазурів. — Минулого тижня мене приголубив грим. Рани були глибочезні, — хизувався він, — а затяглися того ж дня! — Він тицьнув пальцем в ув’язненого порожняка. — Це старе зморшкувате нещастя не має переді мною шансів!

— Ну тепер він точно його вб’є, — зауважила Емма.

Чоловік вихлюпнув собі в очі пляшечку амбро. Усе його тіло напружилося, і з зіниць вистрілили промені сяйва, пропалюючи на землі катаракти опіків. Та за мить промені згасли. Суттєво зміцнівши, чоловік упевнено підійшов до дверцят клітки, де на нього вже чекав інший, з ключами, причепленими до великого кільця, в руках.

— Пильнуйте того, що з ключами, — сказав я. — Вони нам можуть знадобитися.

Шарон сягнув рукою в кишеню й витяг звідти за хвіст пацюка, що звивався й борсався.

— Хав’єре, ти чув? — спитав він у щура. — Принеси ключі. — На цих словах він опустив гризуна на землю, й той подріботів геть.

Боєць-хвалько зайшов у клітку й став лицем до лиця перед порожняком. З пояса він зняв невеликий ножик і зайняв позу на трохи зігнутих колінах. Але битися йому не надто хотілося — це було помітно. Натомість він тягнув час, плещучи язиком і штовхаючи промову, балаболив, мов той професійний рестлер.

— Ну давай, підходь, ти, тварюко! Я тебе не боюся! Я повирізаю тобі язики й зроблю з них ремінь, щоб штани не спадали! Я копирсатимуся в зубах твоїми кігтями й повішу твою голову собі на стіну!

Порожняк дивився на нього знуджено.

Але на цьому боєць вирішив не зупинятися — влаштував виставу. Він черкнув ножем по передпліччю, і коли потекла кров, виставив рану напоказ. І вона затягнулася ще до того, як одна-єдина крапля крові впала на землю.

— Я непереможний! — загорлав він. — Я не боюся!

Та зненацька порожняк зробив обманний випад у бік войовника і заревів; його супротивник так перелякався, що впустив на землю ножа й рвучко затулив обличчя руками. Здавалося, порожняку він почав набридати.

Юрба гучно розреготалася (та й ми не відставали), і боєць, побуряковівши від сорому, нахилився підняти ніж. А порожняк рушив у його бік; він ішов, подзенькуючи ланцюгами й скрутивши язики так, що вони нагадували стиснуті кулаки.