Розділ п’ятий

— Ти думаєш, я не знаю, що ти робиш? — спитав він. Обабіч нього стояли озброєні охоронці. — Думаєш, я сліпий?

— Не розумію, про що ви, — відповів я. На одну мить мені аж недобре стало: я подумав, що він мене розкусив і знає, що порожняк насправді не мертвий. Але його люди навіть не дивилися на монстра.

Дилер ухопив мене за комір куртки.

— Я нікому не дозволяю тут махлювати! — заявив він. — Це моя територія.

Люди почали задкувати. У цього типа явно була погана репутація.

— Тут ніхто не махлює, — почув я десь іззаду примирливий Шаронів голос. — Спокійно.

— Не дури дурисвіта, — відрубав дилер. — Ти приходиш сюди й кажеш, що він новачок, ніколи ні з ким не бився, навіть із ведмежатами малими, а тоді він отакі фортелі показує? — Він махнув рукою на поваленого порожняка. — Та в житті не повірю!

— Він мертвий, — сказав я. — Хочете — самі перевірте.

Дилер відпустив мою куртку й натомість ухопив мене за горло.

— ГЕЙ! — почув я обурений Еммин вигук.

Охоронці націлили на неї зброю.

— Я спитаю тільки одне, — сказав дилер. — Що ти продаєш?

І почав стискати пальці.

— Продаю? — прохрипів я.

Роздратований тим, що доводиться пояснювати, він зітхнув.

— Ти приходиш на мою територію, вбиваєш мого порожняка і втираєш моїм клієнтам, щоб вони не купляли мого товару?

Він вирішив, що я його конкурент у наркоторгівлі, прийшов його покупців переманювати. Божевілля.

Він стиснув ще сильніше.

— Відпусти хлопця, — благально попросив Шарон.

— Якщо ти не на амбро, то на чому тоді? Що ти продаєш?