Розділ п’ятий

Я намагався відповісти, але не міг. Опустив погляд на його руки. Він натяк зрозумів і трохи послабив хватку.

— Говори, — великодушно дозволив він.

Мої наступні слова, мабуть, прозвучали для нього як здавлений кашель.

— Той, що зліва, — сказав я порожнячою мовою. Після цього порожняк сів, рівно й непорушно, наче ожив монстр Франкенштейна, а ті кілька дивних, що над ним нависали, заверещали й розбіглися. Щойно дилер розвернувся, щоб глянути в той бік, я зацідив йому кулаком у маску; охоронці не знали, в кого першого стріляти — в мене чи в порожняка.

Та частка секунди, яку вони згаяли на нерішучість, виявилася для них вирішальною. Поки вони розвертали голови, порожняк сягнув своїми трьома язиками до найближчого охоронця. Один язик позбавив його зброї, а інші два ухопили за талію, підняли в повітря й, немов тараном, збили з ніг іншого.

Так ми з дилером лишилися на рівних. І, здавалося, йому сяйнуло, що я — той, хто контролює порожняка. Він упав на коліна і став благати.

— Може, це й твоя територія, — сказав йому я. — Але це мій порожняк.

Я примусив його обкрутити язик довкола дилерової шиї. Сказав чоловіку, що ми зараз підемо і заберемо з собою порожняка і житиме дилер лише в тому випадку, якщо дасть нам спокійно піти.

— Так, так, — дрижачим голосом погодився він. — Так, авжеж…

Я відімкнув замок і зняв з порожняка ланцюг. На очах у купи людей ми з Еммою та Шароном повели монстра, що накульгував, до відчинених дверей клітки. Дилер ішов попереду.

— Не стріляти! Ніхто не стріляє! — попереджав він, як міг, бо з язиком, обкрученим навколо горла, не дуже поговориш.

Ми замкнули за собою клітку, залишивши всередині більшість глядачів, вийшли з амброкубла тим же шляхом, яким потрапили на подвір’я, і на вулицю. Дорогою мені так і кортіло зробити зупинку, щоб знищити дилерів запас амбро, але я вирішив, що воно не варто ризику. Та хай їх удавить. До того ж, мабуть, краще не знищувати цю речовину, якщо існує бодай крихітний шанс, що ці вкрадені душі одного дня возз’єднаються зі своїми власниками.

Ми залишили дилера повзати навкарачки в канаві й хапати ротом повітря. Маска злетіла з його обличчя й теліпалася на вусі. І коли ми вже збиралися покинути цей гидкий пейзаж, я почув тихеньке гарчання й згадав про ведмежат.

Я озирнувся на них й побачив, як вони, напинаючи ланцюги, рвуться слідом за нами.

— Не можна, — застеріг мене Шарон і підштовхнув: мовляв, іди далі.

Я міг їх так і покинути, якби Емма не спіймала мій погляд. «Давай», — самими губами промовила вона.

— Секунда, не більше, — сказав я.

Зрештою це забрало п’ятнадцять секунд: я примусив порожняка видерти з землі стовпи, до яких були прикуті ведмежата. Але на той час перед кублом уже зібралася зграя сердитих наркоманів. Утім, наші зусилля виправдалися: ведмежата бігли слідом за нами, тягнучи за собою ланцюги й стовпчики, повільно й незграбно, аж поки мій порожняк з власної волі не підхопив їх на руки й поніс.

Досить-таки швидко стало зрозуміло, що в нас проблеми. Не встигли ми й кількох кварталів пройти, а люди на вулиці вже угледіли порожняка. Для всіх, крім мене, він був лише наполовину видимим набором плям фарби, та все одно привертав до себе увагу. А оскільки ми не хотіли, щоб хтось помітив, куди ми йдемо, треба було вигадати якийсь менш помітний спосіб повернутися до Бентама.

Ми пірнули в завулок. І щойно я перестав змушувати порожняка йти, він змучено опустився навпочіпки. Там, на землі, він виглядав таким тендітним і вразливим, скривавлений, увесь скоцюрблений, сховавши язики до рота. Відчуваючи його втому, ведмежата, яких він урятував, почали ніжно тицятися в нього мокрими пичками, і порожняк відповів їм тихим гарчанням, що прозвучало майже лагідно. Це було так зворушливо, що я мимоволі відчув до них симпатію — усі троє здавалися братами, яких розлучили колись давно.