Розділ четвертий

— Нам нікуди не можна йти, — нагадав я. — Ми маємо познайомитися з Бентамом.

— І познайомимося, але хай мені грець, якщо я проведу наступну годину, б’ючи байдики в цій кімнаті. Святий пан Бентам — вигнанець, який живе в Диявольському Акрі, а це означає, що, швидше за все, він небезпечний покидьок з брудним минулим. Я хочу оглянути його будинок. Побачимо, що ми знайдемо. Ми швидко, туди й назад, ніхто й не помітить, що нас нема. Слово честі.

— А, чудово, таємна спецоперація. Ми якраз відповідно вбрані.

— Дуже смішно.

На мені були туфлі з твердими підошвами, кожен крок у яких нагадував удар молотком, Емма була в сукні, жовтішій за знак «небезпечно!». До того ж я тільки недавно знайшов у собі сили стояти рівно на ногах. І все ж я погодився. Надто часто виявлялося, що вона має рацію в такі моменти, тож я звик довіряти її інтуїції.

— Якщо нас помітять — так і буде, — сказала вона. — Цей дядько сто років чекав зустрічі з тобою. Не вижене ж він нас через те, що ми пішли на невеличку екскурсію.

Відчинивши вікно, вона вибралася на карниз. Я обережно висунув голову. Ми були на два поверхи вище порожньої вулиці в «добрій» частині Диявольського Акра. Я впізнав дровітню: за нею ми ховалися, коли Шарон виходив з порожньої на вигляд крамниці. Прямо перед нами був офіс юридичної контори «Мандей, Дайсон і Страйп». Такої фірми, звісно, не існувало. То була просто вивіска, під якою ховався таємний вхід у будинок Бентама.

Емма простягнула мені руку.

— Я знаю, що ти не фанат висоти, але я не дам тобі впасти.

Після того, як мене тримав над річкою окропу порожняк, ця маленька висота здавалася не такою вже й страшною. До того ж Емма мала рацію — карниз був широкий, і з кам’яної кладки то тут, то там стирчали декоративні виступи й морди гаргулій, за які зручно було хапатися руками. Я виліз, надійно взявся за стіну і маленькими кроками рушив слідом за нею.

Коли карниз повернув за ріг і ми відчули впевненість у тому, що йдемо паралельно до коридору, а значить, Шарон нас побачити не може, ми спробували відчинити вікно.

Замкнено. Ми почовгали далі й поторсали наступну раму, але вона теж була замкнена — як і третє, четверте і п’яте вікна.

— У нас закінчуються вікна, — зауважив я. — Що, як жодне з них не відчиниться?

— Оце наступне відчиниться, — відповіла Емма.

— А звідки ти знаєш?

— Я екстрасенс. — І з цими словами вона вдарила в шибку ногою. Розбите скло полетіло в кімнату і задзеленчало вниз фасадом будинку.

— Ні, ти мародер, — сказав я.

Емма широко мені всміхнулася і долонею проштовхнула в кімнату кілька останніх гострих уламків, що досі стирчали в рамі.

Вона ступила в отвір. Я (трохи неохоче) зайшов за нею в темну печероподібну кімнату. Нам довелося чекати, коли зір адаптується до темряви. Єдине світло проникало з вікна, яке ми щойно розбили. І в цьому мізерному освітленні проступив край гобсеківського раю. Дерев’яні ящики й коробки хиткими стосами здіймались аж під стелю, а прохід між ними лишався зовсім вузенький.

— У мене таке відчуття, що Бентам не любить викидати непотріб, — відзначила Емма.