Розділ четвертий

У відповідь я вибухнув автоматною чергою чхання — тричі поспіль. У повітрі плавала пилюка. Емма побажала мені здоров’я і запалила в долоні вогник, а потім піднесла його до найближчого ящика. На ньому був напис Rm. AM-157.

— Як думаєш, що в них? — спитав я.

— Щоб дізнатися, потрібен ломик, — відповіла Емма. — Вони міцні.

— Я думав, ти екстрасенс.

Вона скорчила мені міну.

Оскільки ломика в нас не було, ми ризикнули піти вглиб кімнати. Вікно з кволим світлом лишилося позаду, і Емма мусила свій вогник збільшити. Вузький коридорчик між язиками вів крізь аркові двері в іншу кімнату, таку саму темну і майже таку саму захаращену. Та тільки замість ящиків там було повно громіздких предметів, укритих білими чохлами від пилу. Емма вже хотіла здерти один з них, але я вчасно спіймав її за руку.

— Що таке? — роздратовано спитала вона.

— Під ним може виявитися щось жахливе.

— Так отож. — І вона зірвала чохол, збуривши цілий циклон пилюки.

Коли курява розсіялася, ми побачили свої тьмяні відображення у скляній вітрині, з тих, що виставляють у музеях: по пояс заввишки й квадратній, площею чотири фути. Усередині, охайно розкладені й марковані, лежали різні предмети: вирізьблена шкаралупа кокосового горіха, китовий хребець у вигляді гребінця, кам’яна сокирка і декілька інших, корисність яких не була очевидною, принаймні на перший погляд. Табличка на склі повідомляла: «Предмети побуту дивних з острова Еспіріту-Санту, Нові Гебриди, Південнотихоокеанський регіон, прибл. 1750 р.»

— Ха, — мовила Емма.

— Дивно, — відповів я.

Вона знову вкрила вітрину чохлом, хоча замітати за собою сліди особливого сенсу не було (вставити нову шибку в розбите вікно ми ніяк не могли), і ми повільно стали обходити кімнату, навмання розкриваючи інші предмети. Усі вони так чи інакше виявилися музейними вітринами. Те, що лежало всередині, майже не було пов’язане між собою. Поєднувало ці речі тільки те, що колись вони належали дивним чи ті ними користувалися. В одній вітрині лежали барвисті шовки, які носили дивні на Далекому Сході, близько 1800 року. В іншій містився поперечний переріз пня якогось дерева, але, придивившись ближче, ми побачили, що насправді це двері з залізними петлями й клямкою, виготовленою з наросту на дереві. На табличці було написано: «Вхід у будинок дивних у Великій Гібернійській Глушині, прибл. 1530 р.»

— Ого. — Емма нахилилася над склом, щоб краще роздивитися. — Я й не думала, що нас у світі так багато.

— Чи було багато, — виправив я. — Не знаю, чи вони досі там живуть.

Остання вітрина, яку ми оглянули, називалася «Зброя дивних-хеттеїв, підземне місто Каймаклі, дата невідома». На наш превеликий подив, усередині лежали тільки дохлі жуки й метелики.

Емма розвернула свій вогник у мій бік і глянула на мене.

— Ми визначили, що Бентам — великий прихильник історії. Ідемо далі?

Ми швидко пройшлися ще двома кімнатами, де було повно музейних вітрин під чохлами, і за ними відкрилися практичні сходи, якими ми піднялися на наступний поверх. Двері зі сходового майданчика вели в довгий коридор, що потопав у товстих килимах. Здавалося, він тягнеться вічно. Двері, розташовані з рівними проміжками, й повторюваний візерунок на шпалерах створювали запаморочливе враження нескінченності.

Ми пішли коридором, зазираючи в кімнати. Усі вони були однаково вмебльовані, з однаковим інтер’єром, ідентичними шпалерами: у кожній було ліжко, тумбочка і гардероб, точнісінько як у тій кімнаті, де відновлював сили я. Візерунок на шпалерах — пишні ґрона червоного винограду — гіпнотичними хвилями перекочувався зі стін на килимове покриття підлоги, і складалося враження, що всю кімнату поволі відвойовує в людей природа. Насправді ж усі кімнати були б цілковито безликими, якби не маленькі мідні таблички, пригвинчені до дверей. На них кожній кімнаті було присвоєно унікальне ім’я, і всі вони, як одне, були екзотичними: «Альпійська кімната», «Ґобійська кімната», «Амазонська кімната».