Розділ четвертий

— Чи може бути, що він просто самотній старий.

— Не говоріть так про пана Бентама, — насупився Нім. — Пан Бентам святий, гігант поміж людей!

— Ой, та вгамуйся ти. — Шарон підійшов до вікна і відгорнув фіранки, дозволяючи просочитися в кімнату слабенькому денному світлу, густому, мов туман. — Швиденько беріться до справи! — наказав він, звертаючись до нас. — У вас скоро зустріч.

Я відкинув із себе ковдру, а Емма допомогла мені встати з ліжка. На мій подив, ноги витримали вагу мого тіла. Я визирнув у вікно на порожню вулицю, огорнуту жовтим завоєм, і разом з Еммою, яка підтримувала мене попід руку, підійшов до гардероба, щоб дібрати собі одяг. Та виявилося, що він уже чекає мене на вішаку, на якому теліпалася бирка з моїм ім’ям.

— Ви не могли б вийти, щоб ми перевдяглися? — спитав я.

Шарон подивився на Німа й знизав плечима. Але той залопотів руками.

— Так робити не годиться!

— Ай, та ніде вони не дінуться, — махнув рукою Шарон. — Але щоб мені без зайвих рухів тілом, домовились?

Емма аж побуряковіла.

— Навіть і близько не уявляю, що ти маєш на увазі.

— Ну звісно, не уявляєш. — Він виштовхав Німа з кімнаті й ненадовго затримався на порозі. — Я можу розраховувати на те, що ви не втечете, як того разу?

— Навіщо це нам? — здивувався я. — Ми хочемо познайомитися з паном Бентамом.

— Ми нікуди не зникнемо, — підтвердила Емма. — Але чому ти досі тут?

— Пан Бентам попросив мене за вами наглянути.

Мені стало цікаво, чи не означає це, що Шарон нас перепинить, якщо ми схочемо звідси піти.

— Ти, мабуть, у великому боргу перед ним, — зауважив я.

— У величезному, — відповів Шарон. — Я цьому чоловіку життям зобов’язаний. — І, склавшись мало не навпіл, він протиснувся крізь двері в коридор.

— Ти перевдягаєшся там, — кивком голови Емма показала на маленьку ванну між кімнатами. — А я тут. І не підглядати, поки я не постукаю!

— Ну доообре, — протягнув я. Своє розчарування я перебільшив навмисне для того, щоб його приховати. Звісно, побачити Емму в спідній білизні було б заманливо, але за останній час ми пережили стільки важких ситуацій, у яких наше життя опинялося під загрозою, що ця частина мого підліткового мозку перебувала в сильному ступорі. Однак ще кілька серйозніших поцілунків і мій не дуже благородний інстинкт міг повернутися.

Але нехай.