Розділ четвертий

— Це тоді вибухнула половина Сибіру? — спитав я.

— Реакція була такою потужною, що це тривало один день і одну ніч, — відповів Бентам. — Збереглися її знімки, а також фотографії наслідків…

Він кивнув на альбом, що лежав на підлозі, й став чекати, коли ми відшукаємо в ньому фотокартки. Одну було зроблено вночі в якійсь невідомій глушині. Її перетинав вертикальний струмінь полум’я, масивний, проте далекий викид розжареної до білого енергії, що освітила ніч, як римська свічка[10]. На іншій було зруйноване село: каміння, рештки хат і дерева, з яких позлазила кора. Лише від одного погляду на неї я відчував, як там віє самотній вітер; то було дотикальне мовчання місцини, яку ґвалтовно позбавили життя.

Бентам похитав головою.

— Ніколи, навіть у найхимерніших своїх снах, я не міг уявити, що може виповзти з обваленого контуру, — сказав він. — Опісля тих подій якийсь недовгий час усе було тихо. Звільнившись із ув’язнення, я почав одужувати. Знову здобув контроль над своєю машиною. Скидалося на те, що темна доба мого брата добігла кінця. Але то був лише початок.

— Так починалися Порожні війни, — додала Емма.

— Невдовзі до нас почали надходити чутки про створінь, зітканих із темряви. Вони виповзали зі знищених лісів, щоб харчуватися дивними… і звичайними, і тваринами — усім, що потрапляло їм до щелеп.

— Якось я бачив, як один з’їв автомобіль, — сказав Нім.

— Автомобіль? — не повірив я.

— Я сидів усередині, — відповів Нім.

Ми чекали від нього подробиць.

— Ну і? — не витримала Емма.

— Я втік, — знизав плечима Нім. — А тій потворі стернова колонка в горлянці застрягла.

— Можна мені продовжувати? — спитав Бентам.

— Авжеж, пане. Перепрошую.

— Отже, як я казав, спинити цих страховиськ не могло майже ніщо… крім однієї-двох стернових колонок. І входів до контурів. На щастя, в нас їх було чимало. Тому більшість із нас рятувалася від порожняків, просто залишаючись у своїх контурах і виходячи звідти лише в крайньому разі, коли не було іншого вибору. З появою порожняків наше життя не скінчилося, але разом з ними прийшли величезні незручності, ізоляція і небезпека.

— А витвори? — спитав я.

— Думаю, він ще до них дійде, — сказала Емма.

— Так, — кивнув Бентам. — Через п’ять років після зустрічі з першим порожняком мені трапився мій перший витвір. Після півночі в мої двері хтось постукав. Я був у своєму будинку, в повній безпеці контуру. Принаймні так я думав. Та коли я відчинив двері, на порозі стояв мій брат Джек, вже трохи підтоптаний, але загалом схожий на себе колишнього. Та тільки очі в нього були мертві. Порожні й білі, як аркуш несписаного паперу.

Ми з Еммою підібгали під себе ноги, сіли по-турецькому й нахилилися в бік Бентама, ловлячи кожне його слово. А він невидющими очима вдивлявся кудись у простір понад нашими головами.