Розділ четвертий

— І що ж це? — спитав я.

— Забрати глечики з душами не зможе ніхто. Для більшості вони будуть невидимі й недотикальні. Їх не здатні торкнутися навіть імбрини. У казках їх можуть бачити й брати до рук лише особливі знавці. Їх називають бібліотекарями. А жоден бібліотекар не народжувався ось уже протягом багатьох тисяч років. Якщо Бібліотека й існує, то, крім порожніх полиць, Джек там нічого не знайде.

— Аж на душі відлягло, — зрадів я.

— І так, і ні, — похитала головою Емма. — Що він зробить, коли зрозуміє, що імбрини, на яких він так довго полював, нічим йому не допоможуть? Він осатаніє!

— Це те, чого я найбільше боюся, — визнав Бентам. — У Джека погана вдача. А коли мрія, яку він так довго плекав, помре…

Я спробував уявити, що це може означати, усі ті тортури, на які здатен такий, як Коул, але мій розум відсахнувся від цієї думки. І схоже було на те, що ті самі жахіття транслювалися Еммі, бо слова, які вона промовила наступними, були гострі й заряджені гнівом.

— Ми їх повернемо.

— У нас із вами спільна мета, — промовив Бентам. — Знищити мого брата і йому подібних та врятувати мою сестру й подібних їй. Я вірю, що разом ми зможемо і те, й те.

Тієї миті він здавався таким маленьким: тонув у масивному дивані, до хитких ніг тулився ціпок, — що я ледь не розсміявся.

— Як? — зірвалося з моїх губ. — Тут потрібне ціле військо.

— А от і ні, — відповів він. — Війську витвори легко дадуть відсіч. На щастя, в нас є дещо ліпше. — Він подивився на нас із Еммою, і його губи вигнулися в усмішці. — У нас є ви двоє. А вам пощастило, що у вас є я. — Бентам сперся на ціпок і повільно звівся на ноги. — Вас треба переправити в їхню фортецю.

— Вона в них якась непроникна, — сказав я.

— Бо, умовно кажучи, так і є, — відповів Бентам. — У ті роки, коли Диявольський Акр був тюремним контуром, у ній утримували найгірших з найгірших злочинців. Після того, як повернулися витвори, вони облаштували в ній свою домівку. І те, що колись було в’язницею, з якої ніхто не міг утекти, перетворилося на фортецю, до якої ніхто не може проникнути.

— Але ви знаєте, як туди пробратися, — здогадалась Емма.

— Не виключено. Якщо ви мені допоможете, — сказав Бентам. — Коли прийшов Джек зі своїми витворами, вони викрали серце мого Панконтуркону. Примусили мене зламати мою машину, скопіювати її контури й відтворити їх усередині їхньої фортеці, щоб вони могли продовжити роботу в більш захищених умовах.

— То є… ще один? — здивувався я.

Бентам кивнув.

— Мій — це оригінал, а їхній — копія, — сказав він. — Вони між собою пов’язані, в кожному є двері, які ведуть до іншого.

Враз Емма сіла рівно.

— Ви хочете сказати, що ми можемо використати вашу машину, щоб проникнути в їхню?