Розділ четвертий

— Саме так.

— Тоді чому ви цього не зробили? — спитав я. — Ще багато років тому?

— Джек завдав моїй машині таких непоправних пошкоджень, що я думав, її неможливо полагодити, — відповів на це Бентам. — Протягом багатьох років у ній функціонувала тільки одна кімната: та, що веде до Сибіру. Ми невтомно шукали, але так і не знайшли шляху через неї до Джекової машини.

Я згадав чоловіка, який вдивлявся в розколину — наче шукав там, глибоко в снігу, двері.

— Нам треба відчинити інші двері, інші кімнати, — сказав Бентам, — але для цього мені потрібна адекватна заміна для тієї частини, яку вкрав Джек, — динамо-машини з самісінького серця Панконтуркону. І дещо може спрацювати, я давно підозрював. Однак це дуже могутня, дуже небезпечна деталь. Вона є в наявності тут, у Диявольському Акрі, але роздобути її було для мене неможливо. Дотепер.

Він повернувся обличчям до мене.

— Хлопчику мій, мені потрібно, щоб ти привів до мене порожняка.

Авжеж, я погодився. Тієї миті я б на яке завгодно прохання повівся, якби вирішив, що це допоможе звільнити наших друзів. І тільки після того, як у мене вихопилась ця обіцянка й Бентам узяв мене за руки й потиснув їх, я зрозумів, що поняття не маю, де того порожняка дістати. Ними точно аж кишіло у фортеці витворів, але ми вже з’ясували, що пробратися туди не можна ніяк. А тоді з тіней, що громадилися в кутках кімнати, виступив Шарон і повідомив нам одну добру новину.

— Пам’ятаєш свого друзяку, якого причавило мостом? — спитав він. — Він, як виявилося, не зовсім помер. Кілька годин тому вони його виловили зі Смердючки.

— Хто «вони»? — не зрозумів я.

— Пірати. Закували в кайдани й посадили в клітку при кінці Гнійної вулиці. Він там, я чув, неабиякий переляк спричиняє.

— Отже, так і зробимо. — Емму охопило радісне збудження. — Викрадемо порожняка, приведемо його сюди, перезапустимо машину пана Бентама, відчинимо двері, які ведуть у фортецю витворів, і заберемо звідти своїх друзів.

— Раз-два й готово! — хрипко розсміявся Шарон. — Окрім того останнього моменту.

— І першого, — сказав я.

Емма підійшла до мене поближче.

— Пробач, золотце. Я пообіцяла твої послуги, не спитавши тебе самого. Як думаєш, упораєшся з тим порожняком?

Я зовсім не був у цьому впевнений. Так, справді, на річці Смердючці я примусив його виконати кілька видовищних трюків, але скомандувати йому, як цуценяті, йти поряд і довести аж до будинку Бентама вимагало занадто великих зусиль як на мої рудиментарні вміння приборкувати порожняків. А після останньої зустрічі, що обернулася катастрофою, моя впевненість у собі взагалі впала до рекордно низької позначки. Але все впиралося в те, чи зможу я впоратися з монстром.

— Звісно, зможу, — після дуже довгої паузи відповів я. — Коли нам іти?

Бентам заплескав у долоні.

— От молодець! Так тримати!