Розділ четвертий

Еммин уважний погляд затримався на моєму обличчі. Вона бачила, що я прикидаюся.

— Можете йти, коли будеш готовий, — відказав Бентам. — Шарон буде вашим провідником.

— Краще не зволікати, — озвався Шарон. — Коли місцеві вдосталь набавляться з тим порожняком, я думаю, вони його вб’ють.

Емма підняла чотирма пальцями перед своєї пишної сукні.

— У такому разі я вважаю, що нам слід переодягтися.

— Звичайно, — кивнув Бентам і відправив Німа пошукати для нас одяг, що більше пасував би до нашого завдання. Той повернувся за хвилину, несучи черевики на товстих підошвах і сучасні робочі штани та куртки: чорні, водонепроникні, з матеріалу, що трохи розтягувався.

Ми розійшлися по окремих кімнатах перевдягатись, а потім зустрілися в коридорі. Тепер ми з Еммою були вбрані для пригод. Грубий і безформний, цей одяг надавав Еммі трохи чоловічого вигляду (хоча на її красі це не позначилося ніяк), але вона не нарікала. Просто зав’язала ззаду волосся, зробила стійку «струнко» й відсалютувала мені.

— Сержант Блум виконувати ваші накази готова.

— Який гарнюсінький солдатик, ще такого не бачив, — жахливо розтягуючи слова, як актор Джон Вейн, сказав я.

Між ступенем моєї знервованості й кількістю тупих жартів, якими я сипав, існувала пряма залежність. А тієї миті мене ледь не трусило; шлунок перетворився на несправний кран, з якого просто на нутрощі скрапувала кислота.

— Ти впевнена, що ми зможемо? — спитав я.

— Так.

— Ти хоч коли-небудь у чому-небудь сумніваєшся?

Емма тільки головою похитала.

— Сумнів — це гострий шпичак у надувному рятувальному човні життя.

Вона підійшла до мене впритул, і ми обійнялися. Я відчував, що вона легенько тремтить. Вона теж не була куленепробивною. І тоді зрозумів, що моя непевна віра в себе почала робити підкоп під її власну віру в мене.

А Еммина впевненість у собі була тим цементом, який тримав усе докупи. То був наш надувний рятувальний човен.

Її віру в мене я звик вважати дещо нерозважливою. Здавалося, вона гадала, що я можу клацнути пальцями й змусити порожняка танцювати під свою дудку. Що якась внутрішня слабкість блокує мої здібності. І, хоч як мене часом це обурювало, десь глибоко в душі я розумів, що вона, може, й права. Єдиним способом з’ясувати це раз і назавжди було підійти до наступного порожняка з непохитною вірою, що я здатен його приборкати.

— Якби ж я міг бачити себе таким, яким бачиш мене ти, — прошепотів я.

Вона обійняла мене ще міцніше, і я твердо постановив, що мушу спробувати.