Розділ третій

Навідавсь кат до крадія

І каже: ось поки ти трохи живіший,

Попереджу про щось тебе я.

Передавлю я тобі шию і відправлю в чорторию,

І руку відітну, і ще щось помну,

Здеру з тебе шкуру, і ляжеш ти здуру…

У цьому місці всі співаки замовкли, щоб перевести дух, а потім хором закінчили: «У ЯМУ ГЛИБОКУ Й СТРАШНУ!»

Ще задовго до того, як вони виринули з туману, я зрозумів, кому належать ці голоси. Фігури набули обрисів у чорних комбінезонах і міцних чорних черевиках. Збоку в них весело теліпалися мішки з інструментами. Навіть після тривалого виснажливого дня праці невтомні споруджувачі шибениць горлопанили пісні.

— А хай вони здорові будуть, хоч їм і ведмідь на вуха наступив, — тихо розсміялася Емма.

Раніше ми бачили, що вони працювали на тому кінці Кіптявої вулиці, де вона виходила до Смердючки, тож розумно було б припустити, що звідти вони і йшли. А це, своєю чергою, означало, що йшли вони в бік мосту. Ми дочекалися, поки чоловіки пройдуть і знову розчиняться в тумані, і тільки потім наважилися вийти на дорогу та піти слідом за ними.

Ми човгали ногами крізь насипи попелу, від якого все вкривалося сажею: краї моїх штанів, Еммині черевики й голі щиколотки, лапи Едисона по всій довжині. Десь віддалік теслярі затягли нову пісню. Їхні голоси дивною луною розлягалися на згарищі. Нас оточували суцільні руїни. Час від часу ми чули різне «ушшш», і одразу ж з-під землі виривався струмінь полум’я. Але жоден не пробився так близько до нас, як перший. Нам щастило, бо підсмажитися живцем тут було б дуже легко.

Раптом зірвався вітер, і в небо полетіла чорна заметіль із попелу й жарин. Ми повідверталися й позатуляли обличчя, намагаючись дихати обережно. Я прикрив рота комірцем сорочки, але це не надто допомогло, і я закашлявся. Емма взяла Едисона на руки, але й сама почала задихатися. Я зірвав із себе куртку й накинув їм на голови. Еммин кашель влігся, і крізь тканину я почув приглушене Едисонове «дякую!».

Нам більш нічого не лишалося, крім стояти, збившись у купку, і чекати, поки втихомириться попільна бура. Стоячи з заплющеними очима, я почув, як неподалік щось ворушиться. Крізь щілину в пальцях визирнув і побачив таке, що, попри все бачене досі в Диявольському Акрі, ледь не підстрибнув від подиву. Вулицею прогулювався чоловік, неспішно і недбало. До рота він притискав носовичок, але поза тим його ніщо не турбувало. Шлях у темряві він прокладав собі без проблем, бо з кожного його ока били потужні промені білого світла.

— Вечір добрий! — гукнув він, повертаючи до мене свої око-промені й торкаючись пальцями капелюха. Я спробував відповісти, але рот наповнився попелом, а разом з ним і очі, а коли я знову їх розплющив, чоловік зник.

Коли вітер уже потроху вщухав, ми кашляли, спльовували й терли очі, аж поки не привели себе до робочого стану. Емма поставила Едисона на землю.

— Якщо не будемо обережні, цей контур уб’є нас ще до того, як це зроблять витвори, — сказав пес. Емма віддала мені куртку, а потім міцно-преміцно обійняла й тримала в обіймах, аж поки повітря не стало чистішим. Вона вміла так оповити мене руками й покласти голову в улоговинку на грудях, що між нами не лишалося жодних проміжків, і я сильно хотів її поцілувати, навіть тут, з ніг до голови вкриту сажею.

Едисон прочистив горло.

— Пробачте, що турбую, але нам дуже треба йти далі.

Ми роз’єдналися, трохи присоромлені, й рушили далі. Невдовзі в тумані попереду проступили бліді фігури. Вони кружляли по вулиці, переходячи від халабуди до халабуди, якими було захаращено узбіччя. Ми завагалися, й стало трохи неспокійно, бо вони могли виявитися ким завгодно. Але іншого шляху вперед не було.

— Підборіддя догори, спини рівно, — сказала Емма. — Постарайтеся прибрати лячного вигляду.