Розділ третій

— Ти — це він? Хлопець! Ти ж він, га? — Очі йому прикривала пов’язка, і він підняв її, щоб уважніше до мене придивитися. — Та-а-а-а-ак. — Він тихо присвиснув і вищирився в посмішці, оголивши чорні ясна. — Вони тебе ждуть.

— Хто жде?

Мені урвався терпець. Я зупинився перед ним. Емма роздратовано зітхнула.

Посмішка жебрака стала ще ширшою, ще божевільнішою.

— Матері праху і в’язальники вузлів! Прокляті бібліотекарі й блаженні картографи! Усі, хто всі! — Він здійняв руки та глузливо вклонився, наче божеству, і в ніс мені вдарив густий сморід тіла. — Давнннннно ждуть!

— Ждуть чого?

— Ходімо, — сказала Емма. — Ти ж бачиш, він божевільний.

— Велике шоу, велике шоу, — промовив жебрак. Голос у нього то гучнішав, то стихав, наче в ярмаркового закликайла. — Найбільше й найкраще, най-най і останнє! Уже мммммайже тут…

Моїм тілом пробіг дивний холод.

— Я тебе не знаю, а ти, чорт забирай, не знаєш мене. — Розвернувшись, я пішов геть.

— Та чого ж не знаю? Знаю. Ти хлопець, який говорить з порожняками.

Я непорушно застиг на місці. Емма й Едисон подивилися на мене круглими від подиву очима.

Я побіг до жебрака назад.

— Хто ти такий? — закричав я йому в обличчя. — Хто тобі це сказав?

Але він лише сміявся і сміявся у відповідь, і більше я нічого з нього витягти не зміг.

Довкола нас почав збиратися натовп, тож ми вирішили, що краще буде непомітно здиміти.

— Не озирайся, — попередив Едисон.

— Забудь про нього, — сказала Емма. — Він безумець.

Думаю, ми всі розуміли, що він не просто безумець. Але більше нам не було відомо нічого. Ми швидко крокували в параноїдальній мовчанці, в головах аж роїлося від запитань без відповідей. Про чудернацькі проголошення жебрака ніхто не згадував, і за це я був дуже вдячний своїм супутникам. Я гадки не мав, що вони означають, і був надто втомлений, щоб над цим розмірковувати. А з того, як Емма та Едисон насилу тягли ноги, було зрозуміло, що вони теж потомилися. Однак і про втому ми не говорили. Виснаження було нашим новим ворогом, і називати його на ім’я означало давати йому ще більшу владу над нами.

Ми щосили намагалися роздивитися бодай якісь ознаки моста витворів, бо дорога попереду спускалася в заволочену густим туманом долину. Я подумав, що Лорейн легко могла нам збрехати. Може, й не було ніякого моста. Може, вона відправила нас у цю яму в надії, що її мешканці зжеруть нас живцем. Якби ж ми взяли її з собою, то могли б зараз примусити…