Розділ третій

Я зрозумів, що більше ми з Лорейн нічого важливого не витягнемо. Тепер треба було вирішувати, що з нею робити. Едисон хотів її вкусити. Емма жадала своїм до білого жару розпеченим пальцем вивести в неї на лобі літеру «Р» — таврувати на все життя як работорговця. Але я переконав їх не робити ні того, ні того, і натомість ми заткнули їй рота плетеним шнуром від штор і прив’язали до ніжки письмового стола. Ми вже збиралися залишити її в такому вигляді, коли мені спало на думку останнє, про що я хотів би дізнатися.

— Ті дивні, яких вони викрадають. Що з ними потім роблять?

— Мрррф!

Я відтягнув униз її кляп.

— Ніхто не знає, бо нікому ще не вдалося звідти втекти, — сказала вона. — Але ходять чутки.

— Про що?

— Щось гірше за смерть. — Вона вишкірилася в посмішці, що сочилася слиною. — Але, підозрюю, про це вам доведеться дізнатися самим, чи не так?

Щойно ми відчинили двері кабінету, як чоловік у пальті кинувся до нас через усю вітальню, здійнявши в руці щось важке. Та до нас він добігти не встиг, бо з кабінету пролунав притлумлений тривожний крик, і він зупинився, міняючи курс, щоб подивитися, що там з Лорейн. І тільки-но він переступив поріг кабінету, Емма захряснула двері в нього за спиною й розплавила клямку на непридатний шлак.

Це дало нам зайву хвилину чи дві.

Ми з Едисоном рвонули до виходу. Вже на півдорозі до дверей я зрозумів, що Емми за нами немає. Вона гупала в скло кімнати поневолених дивних.

— Ми допоможемо вам утекти! Покажіть мені, де двері!

Вони мляво оберталися й дивились на неї, розпластавшись на своїх шезлонгах і кушетках.

— Киньте щось, розбийте скло! — кричала Емма. — Швидко!

Ніхто й не ворухнувся. Обличчя у всіх були спантеличені. Може, вони не вірили, що порятунок реально можливий. А може, просто не хотіли, щоб їх рятували.

— Еммо, ми не можемо чекати. — Я потягнув її за руку.

Проте вона не здавалася.

— Будь ласка! — кричала вона в трубку. — Відправте хоча б дітей!

У кабінеті вже щодуху волали. Двері здригалися на завісах. У нападі розчарування Емма вгатила по склу кулаком.

— Що з ними таке?

Приголомшені погляди. Маленький хлопчик і дівчинка заплакали.