Розділ третій

— Он він! — закричав Едисон, і його тіло напнулося стрілою, що вказувала просто вперед.

Ми силкувалися побачити те, що помітив він (навіть в окулярах зір в Едисона був значно гострішим за наш), і через дюжину кроків уже розгледіли, ледь-ледь, як дорога звузилась, а далі дугою вигнулася над якимсь проваллям.

— Міст! — вигукнула Емма.

Ми пустились бігом. Про виснаження всі моментально забули, й наші ноги здіймали над дорогою чорну куряву. Через хвилину, коли ми зупинилися перевести дух, стало краще видно.

Над безоднею висів саван зеленкуватого туману. А за ним невиразно виднілася довга стіна з білого каменю, а ще далі — висока блідо-біла вежа, верхівка якої губилася в низько навислих хмарах.

Ось вона: фортеця витворів. Була в ній якась тривожна невизначеність — вона нагадувала обличчя, з якого стерли всі риси. Розташування теж було якимсь неправильним — велична біла споруда й чисті лінії химерно контрастували зі спаленою пусткою Кіптявої вулиці, неначе посеред битви при Азенкурі раптово виріс заміський торговельний центр. Від самого лише погляду на неї я заряджався острахом і цілеспрямованістю, неначе відчував, як усі розрізнені нитки мого дурненького розсіяного життя сходяться в одній точці, невидимій за тими стінами. Ось де воно було: те, що я повинен був зробити — чи померти, намагаючись. Борг, який я мусив сплатити. Те, до чого були прелюдією всі радості й жахіття, які я пережив дотепер. Коли все, що відбувається, має свою причину, то моя причина чекала на протилежному боці мосту.

Раптом поруч зі мною розсміялася Емма. Я здивовано глянув на неї, і вона притихла.

— Це тут вони ховаються? — ніби пояснюючи свій сміх, спитала вона.

— Здається, так, — відповів Едисон. — Ти знаходиш це смішним?

— Майже все своє життя я ненавиділа й боялася витворів. Усі ці роки, не скажу вже й скільки разів, я уявляла ту мить, коли ми нарешті знайдемо їхнє лігво, їхній барліг. І я очікувала, що це буде як мінімум темний лиховісний замок. Де зі стін сочиться кров. Де є озеро з киплячою олією. Але ні.

— То ти розчарована? — поцікавився я.

— Так, трішки. — Вона з осудом тицьнула пальцем у фортецю. — Невже це й усе, на що вони здатні?

— Я теж розчарований, — сказав Едисон. — Я сподівався, що з собою ми приведемо щонайменше армію. Але, судячи з усього, вона нам не знадобиться.

— Я в цьому сумніваюся, — заспокоїв я його. — На тому боці муру нас може підстерігати що завгодно.

— Тоді ми будемо готові до чого завгодно, — сказала Емма. — Що вони можуть проти нас застосувати з того, чого ми ще не бачили? Ми пережили кулі, бомбардування, напади порожняків… Найголовніше, що ми нарешті тут і, після всіх цих років, коли вони влаштовували засідки на нас, ми нарешті дамо їм бій на їхній території.

— Я не сумніваюся, що вони зараз тремтять від страху, — підштрикнув я.

— Я знайду Коула, — вела далі Емма. — Я його знайду та змушу рюмсати й кликати маму. Я примушу його благати зберегти йому нікчемне життя, а потім зімкну обидві руки в нього на шиї й стискатиму, поки в нього голова не розплавиться.

— Не забігаймо наперед, — попередив я. — Нам ще до них добратися треба, а я певен, що перешкод буде чимало. Там скрізь будуть витвори. І, ймовірно, озброєні вартові.

— А може, навіть порожняки, — докинув Едисон.

— Порожняки точно будуть. — Здавалося, від цієї думки Емма навіть відчула певне радісне хвилювання.