Розділ третій

Едисон зубами потягнув Емму за поділ сукні.

— Нам треба йти!

Емма впустила з рук трубку для перемов і з гіркотою відвернулася від скла.

Ми на бігу влетіли у двері й вирвалися на тротуар. Уся вулиця стояла в густому жовтому завої; він запакував усе у свою вату й сховав протилежний бік вулиці від поглядів. На той час, коли ми спринтерським бігом домчали до кінця кварталу, ззаду вже долинали гнівні крики Лорейн, але побачити її ми не могли. Ми проминали ріг за рогом, аж поки не з’явилося відчуття, що ми від неї відірвалися. На порожній вулиці біля забитої дошками вітрини крамнички ми зупинилися перевести дух.

— Це називається Стокгольмський синдром, — сказав я. — Коли жертви починають співчувати своїм викрадачам.

— А я думаю, вони просто боялися, — не погодився зі мною Едисон. — Куди їм було тікати? Увесь цей контур — одна велика тюрма.

— Ви обидва помиляєтеся, — заперечила Емма. — Їх чимось обпоїли.

— Ти так говориш, наче точно знаєш, — зауважив я.

Вона відкинула з лоба волосся, що лізло в очі.

— Коли я працювала в цирку, після того як втекла з дому, якось до мене після факірського шоу підійшла жінка. Вона сказала, що знає, хто я така, знає інших, до мене подібних, і що я могла б заробляти набагато більше, якби пішла працювати на неї. — Емма вдивлялася у вулицю, її щічки розчервонілися від бігу. — Я їй сказала, що не хочу йти. Вона наполягала. Пішла вона від мене розлюченою. Тієї ночі я прокинулася в критому возі з кляпом у роті й наручниками на руках. Я не могла рухатися, не могла нормально думати. Мене тоді врятувала пані Сапсан. Якби вона не знайшла мене наступного дня, коли вони зупинилися підкувати коня… — Емма кивнула в той бік, звідки ми прибігли, — …я б могла скінчити так, як вони.

— Ти ніколи мені про це не розповідала, — тихо сказав я.

— Бо я не дуже люблю про це розказувати.

— Мені дуже шкода, що з тобою таке сталося, — співчутливо промовив Едисон. — А та жінка, від якої ми втекли… то вона тебе тоді викрала?

Емма ненадовго замислилася.

— Це було дуже-дуже давно. Найгірші спогади я витіснила з пам’яті, і обличчя викрадачки також. Але точно знаю одне. Якби ви залишили мене сам на сам з тією жінкою, то я не впевнена, чи змогла б зупинитися, щоб не забрати в неї життя.

— У нас у всіх є демони, яких треба вбити, — постарався заспокоїти її я.

Раптом на мене накотила така хвиля втоми, що довелося спертися спиною на забиту вітрину. Скільки ми вже не спали? Скільки годин минуло, відколи Коул нам відкрився? Здавалося, що це було багато днів тому, хоча навряд чи минуло більше десяти-дванадцяти годин.

Відтоді кожна мить давалася з боєм, кожна хвилина була кошмаром боротьби й нескінченного жаху. Я відчував, що моє тіло от-от не витримає і звалиться. У вертикальному положенні мене досі підтримувала тільки паніка. А коли вона почала слабнути, разом з нею ослабнув і я.

На крихітну частку секунди я дозволив собі заплющити очі. Та жахіття знайшли мене й там, у тій короткій тривалості часу, взятого в чорні дужки. Привид вічної смерті, що присів навпочіпки й пожирав тіло мого діда. З його очей замість сліз сочилася олія. Ті самі очі монстра, з подвійними кільцями секатора, що з них стирчали, виття й падіння в болотисту могилу. Спотворене від болю обличчя його господаря, що, підстрелений у живіт, з криком падав у порожнечу. Я вже повбивав своїх демонів, але тріумфальна мить тривала недовго; на їхнє місце швидко прийшли інші.

Мої очі рвучко розплющилися, бо за спиною, на тому боці забитої вітрини, пролунали кроки. Я відскочив убік і розвернувся. Крамниця мала покинутий вигляд, але всередині хтось був і збирався вийти надвір.